2010. РОМЕНСЬКА МАДОННА. О.Вертіль. «Урядовий кур’єр», № 183, 2 жовтня
РОМЕНСЬКА МАДОННА
Олександра ДЕРЕВСЬКА. Народилася 1902 р. в Грозному в родині робітника-нафтовика Аврама Семенова. Закінчила 4 класи школи. З початком Першої світової війни працювала в місцевому госпіталі, де познайомилася з майбутнім чоловіком Омеляном Деревським.
Нагороджена медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 р. р.», Орденом Трудового Червоного Прапора. У березні 1974 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР їй посмертно присвоєно почесне звання «Мати-героїня».
Одну з Малих планет астрономи Кримської обсерваторії назвали її ім'ям.
ПОДВИГ МАТЕРИНСТВА. Мати-героїня Олександра Деревська виховала 48 дітей різних національностей
Якби була Книга рекордів Гіннеса, де фіксувалися б випадки унікальної самопожертви, благородства і любові, ця жінка неодмінно посіла б у ній одне з почесних місць. Світова історія поки що не знає подвигу, рівного тому, який здійснила вона упродовж 40 надзвичайно важких років в історії держави. Не маючи власних дітей, ця жінка створила унікальний сімейний будинок, де знайшли тепло і прихисток хлопчики і дівчатка, до яких особливо немилосердно поставилося життя, - вони залишилися без батьків або ж ті від них відмовилися.
Щоб поруч завжди були діти
І сьогодні педагоги, вчені-психологи не можуть розгадати феномен подвигу Жінки-Матері. Що саме рухало нею, коли брала під своє крило сиріт-крихіток, переважно ослаблених? Адже це не двоє, троє чи навіть четверо дітлахів, яким буває дуже важко давати лад. Ті, хто ближче знав цю багатодітну родину, не облишали дивуватися вмінню матері напрочуд тонко і точно організовувати домашнє господарство, заохочувати синів і доньок до посильної, але наполегливої роботи, знаходити ключик до кожної юної, до того ж, не простої душі.
Вона не мала навіть мінімальної педагогічної освіти, але її вмінню, такту, витримці можуть по-доброму позаздрити титуловані вихователі. Цілком очевидно, що сам Господь дав їй таке велике і добре серце, яке вона порівну ділила між своїми вихованцями, обігріваючи кожну маленьку стражденну душу.
Перших двох хлопчиків юна Саша забрала до себе, коли їй самій не було ще й 18-ти. Якраз тоді вона познайомилася в одному з госпіталів Грозного з червоноармійцем Омеляном Деревським. Так склалося, що її коханому довелося йти на бранні поля громадянської війни, а Саша доглядала поранених бійців. Одного вечора до її кімнати завітала незнайома жінка з малим хлопчиком. Як виявилося, рятуючись від голоду, вона привела дитину саме до медсестри, бо чула, що та зустрічається з Деревським. А Тимко (так звали малюка) був рідним братиком Омеляна. Тож, не роздумуючи, Саша залишила того в себе.
А за кілька годин біля госпіталю, оглядаючи хворих біженців, натрапила на померлу жінку, біля якої в брудному ганчір'ї лежало маля. Підібрала його, помила, причепурила і... назвала Дмитриком. Трохи пізніше сім'ю поповнила маленька Пана — її мама-медсестра померла в госпіталі від поранення. Саша не могла вчинити інакше, бо поклялася тій жінці, що не залишить дитину напризволяще.
Коли з фронту повернувся Омелян, здивувався, побачивши трійко дітлахів. Та вже за якусь хвильку обійняв молоду дружину і, засміявшись, сказав: «Це справді будуть наші діти».
Якось під час однієї задушевної розмови з чоловіком вона зізналася, що хотіла б завжди мати багато-багато дітей. Щоб старші залишали рідну домівку, а на їхнє місце приходили нові малюки. Щоб вона купала і розчісувала їх, щоб скрізь лунав дитячий сміх і щебет. Усе це чоловік уважно вислухав, тільки поцікавився: а чи витримають її плечі і руки? Мовляв, він допомагатиме, але все-таки...
Як виявилося через роки, Олександра Аврамівна з честю склала головний іспит свого життя. Жодного разу не схибила, не здалася, не відступила.
Доброта і труд усе перетрут
Коли 65 років тому на залізничній станції Ромни представники місцевої влади зустрічали родину Деревських, які приїхали з далекого і голодного Поволжя, ніхто не міг повірити, що це - одна сім'я. Адже вній було аж 29 дітей різного віку. Їх забирали з дитячих будинків, сиротинців, з блокадного Ленінграда, просто з вулиці - звідусіль, де такі траплялися, і скрізь, куди заносила життєва доля. Глава родини працював нафтовиком, тож його часто перекидали з місця на місце.Після Грозного вони тривалий час жили на Сахаліні, потім у місті Сизрань, а напередодні Великої Вітчизняної війни переїхали до селища Отважне Куйбишевської області, що на правому березі Волги.
Саме там велося найтяжче: бракувало харчів, одягу, взуття... Аби розповісти про все пережите і прожите, не вистачило б і кількох томів. Але вони були Сім'єю, в якій порівну ділили радість і горе, проблеми і здобутки, щастя і невдачі. Саме це допомогло вистояти у жорстокому двобої з голодом і розрухою, холодом і невизначеністю. Відтак життя в повоєнних Ромнах, куди одержав призначення Омелян Костянтинович, після голодного Поволжя видавалося щасливим і безхмарним. Адже поряд з дітьми завжди була вона, Мама - ніжна, любляча, терпляча, справедлива, добра, одне слово - найкраща.
Тоді Деревським дали просторий будинок на вулиці Інтернаціональній, 14 (це ж потрібно бути такому збігові - в родині виховувалися українці, росіяни, узбеки, чуваші, мордвини та представники інших національностей). Мали свого коня Дуная, машину-полуторку, поросятко, корову, великий город, сад. Словом, усе, що потрібно для життя.
Вже наступного року Олександра Аврамівна взяла з місцевого дитячого будинку відразу 10 дітей. Старшій Вірочці було 10 років, решті - Валі, Аллі, Володі, Грицю, Феді, Валері, Сені, Наталці, Жорику - від кількох місяців до восьми років. У наступному, 1947 р. додалося ще п'ятеро. А вже в грудні 1950 року сім'я нараховувала 36 дітлахів: 21 хлопчика і 15 дівчаток. Останньою, хто прийшов до Деревських, була маленька Катруся. Через кілька років справжня мати, яка колись її покинула, покликала до себе. Однак дівчина... відмовилася і залишилася з названою мамою. І не тільки вона. Багато хто з вихованців Деревських так і зосталися тут, бо не повірили тим, хто зрадив одного разу...
Як вдавалося виживати такій багаточисельній сім'ї? На це запитання свого часу відповіла сама Олександра Аврамівна. На її глибоке переконання, головне в житті - доброта і труд. Вона любила повторювати дітям: «Завжди допомагайте людям і тоді вам буде жити легше. Саме легше, а не краще», «Якщо вам зробили добро - пам'ятайте про це, а забудете - то гріх великий».
А ще просила не боятися роботи. Будь-якої. Сама працювала, як бджілка, і дітей до цього привчала, її швейна машинка не знала спочинку ні вдень, ні вночі. Шила, перешивала, штопала... Діти не цуралися жодної роботи і не ділили її на приємну і не зовсім. До того ж, охоче вчилися в школі: мама сама перевіряла щоденники і зошити, хвалила тих, хто мав гарні оцінки, допомагала, якщо хтось цього потребував.
Що стосується материнської жертовності, то ходила Олександра Аврамівна в одному сірому пальтечку всі 14 роменських років.
«Ти наша молитва, мамо...»
Але коротким було дитяче щастя. На початку 50-х років захворіла мама - серце і судини почали здавати. А тут ще інша біда заскочила. Не витримав такого навантаження глава сім'ї. Одного ранку зібрав валізу і подався до іншої жінки - молодшої і не обтяженої такими клопотами. Хоча тоді, у 1920-му, клявся, що до останнього подиху буде поряд із нею, Сашею. Нічого не сказала на те посивіла і згорблена дружина, лише гірко-гірко заплакала та й пішла займатися звичними клопотами.
Хоча часу залишалося дедалі менше. Знала про це, та не хотіла лякати дітей, які принишкли перед майбутньою бідою. Тільки одного разу геть ослабла запитала в доньки Пани, яка приїхала в гості з Москви, чи не чула вона чогось про її Омеляна. Ухилилася жінка від конкретної відповіді, хоча знала, що помер Омелян кілька тижнів тому, перед смертю кликав її, Сашу, марив. Тільки й устиг заповісти гроші, які мав, на кількох прийомних дітей.
А слідом, через якийсь місяць, відійшла в інший світ і Олександра. Сталося це 1959 року, коли біля неї сиділа маленька Катруся. Попросила дівчинку заспівати пісню про кота, яку дуже любила. Донька закінчила пісню, а мама мовчала. Та як вона могла похвалити чи щось сказати, якщо руки її вже були холодними...
Цю печальну дату лише умовно можна вважати закінченням історії цієї дивовижної сім'ї.
Адже розпочалася зовсім інша сторінка в життєписі любові, добра, підтримки, допомоги. Смерть дорогої людини об'єднала всіх-всіх синів і доньок. На той час у Деревської вже з'явилися внуки, які знали свою добру бабусю, писали їй листи, надсилали малюнки. З роками це братерство міцніло, переростаючи в особливу спільність. Вихованці Деревських поклялися не забувати не тільки свою маму, а й одне одного. Невдовзі вони встановили на могилі рідної людини пам'ятник, на якому з двох боків і вибиті хвилюючі слова: «Ти наша совість, наша молитва, мамо!» та «Земний уклін тобі, наша незабутня». І від зірочки до гранітної плити - 48 імен.
У Ромнах уже звикли до того, що кожної весни до рідного будинку Деревських приїздять десятки дітей, онуків, правнуків, а віднедавна - праправнуків Олександри Аврамівни, тобто представники п'ятого покоління. Щоправда, робити це дедалі складніше - даються взнаки вік, різні життєві клопоти та обставини.
Не перелічити міст і місць, звідки їдуть гості: Київ, Москва, Якутськ, Львів, Магадан, Харків, Донецьк, Новосибірськ, острів Діксон, Красноярськ, Уфа, Житомир, Мінськ, Суми, Сєвєродонецьк. Не кажучи про Ромни, де зараз мешкають Лідія, Наталія та Валерій Деревські (останній, до речі, саме в тому будинку на Інтернаціональній, але сьогодні вже № 22). Серед них - викладачі і медики, механізатори і музиканти, шахтарі і швачки, військові і нафтовики. Та хто б ким став, усі вони знайшли своє гідне місце в житті, жоден з них не осоромив маминого імені.
Як розповіла директор Роменської спеціалізованої ЗОШ № 2 Лідія Скрипка, коли збираються представники різних поколінь Деревських, в актовій залі цього навчального закладу не вистачає місця. Важко когось називати персонально, бо з-поміж десятків прізвищ усі заслуговують на увагу і шанування. Нещодавно гуртом виготовили родове дерево, на гілках якого вже понад 200 імен. І полку Деревських прибуває.
Так, Мама безсмертна доти, доки живі її діти, онуки, правнуки.
Дивиться з вічної високості, нагадує про себе далекою планетою в космосі, зігріває кожного своїм теплом, яке не замінити нічим у світі.
О.Вертіль, «Урядовий кур’єр», № 183, 2 жовтня, 2010 р.