1974. ОЛЕКСА ЮЩЕНКО. РОМЕНСЬКА МАДОННА. ПОЕМА

1974. ОЛЕКСА ЮЩЕНКО. РОМЕНСЬКА МАДОННА. ПОЕМА

"Визначаючи високий материнський подвиг, виключну самовідданність патріотизм Деревської О. А., яка усиновила в роки війни 48 дітей різних національностей і виховала їх, присвоїти Деревській О. А. почесне звання "Мати-героїня"

Із Указу Президії Верховної Ради СРСР.

"Роменська мати - звали її, нагороджену орденом Трудового Червоного Прапора та медаллю "За доблесну працю в Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 р. р."

 

Пам'яті Олександри Аврамівни Деревської

 

Літа фашистської навали

Не вбили душу в ній живу.

Мадонною її назвали,

Я ж Матір'ю її назву.

Бо Мати аж ніяк не гірше,

По-нашому, звучить в світах.

То ж вирушаймо, друже-вірше,

На материнський славний шлях.

Ще на зорі нового віку,

У вісімнадцятім, вона,

Співуча Леся, чоловіку

Сказала: - Що за дивина!

Як поверталися з шпиталю

У пізню пору я сама,

До мене голос, повний жалю,

Долинув раптом: "Мамо...  ма..."

"Невже на матір я вже схожа?

Ну, говори мені мерщій!"

А він лишень подумав "гожа"...

"Щось материнське є у ній".

Не дивно в час важкий розрухи

Знайти сирітку під кущем...

Та в кого б вистачило духу

Лишить малого...

Серця щем

Розлився вмить по всьому тілу...

"- Я стала  іншою тепер.

Ти, друже, - батьком!

Хоч невміло,

Та перейду із медсестер

У матері...

Як у романі

Життя нове у молодих,

У червонарма Омеляна

І в медсестри, як бій затих,

То вже історія прадавня...

У місті Грозному аж трьох

Взяла тоді на виховання

Дрібних сиріток, як горох...

А чоловікові робота

Жадана всяка на віку.

На Сахалін йому охота,

До нафтоносного Баку...

І ми у праці, й діти з нами...

Були і труднощі, як скрізь,

Та йшли ми чесними стежками -

В життя - йди рівно, а не лізь!

Бо лізти, звісно ж, не людині, -

То справа чорного жука...

Проходим чесно по країні,

Що нам з дитинства не чужа.

Вже наші діти - допомога

Нам не яка... Та ось нова

Непережита ще тривога,

Як хмара, важно виплива.

Війна Вітчизняна... І знову

Смертей і сиріт...

Чорне зло...

Яку ж тут треба постанову?

Щоб серце в грудях лиш було.

Не знаю, доля то, чи, може,

Лиш випадок який сліпий, -

Звичайно ж, то не ласка божа,

Що ми вже в області Сумській.

Ромни, або Ромен казали.

То - місто. Легко дім знайшли

В Новолозовці, за вокзалом,

Хоч далеченько від Сули.

Сула й Роменка - ріки чисті.

І діти наші - біля них

Зростали потихеньку в місті.

Були, звичайно, сльози й сміх.

Ну, от: "знайшлось" на залізниці

В лахмітті чорному, брудне,

Таке, що страх було дивиться,

Іще дитя для нас одне...

Його ми разом одмивали,

А старші стригли, як могли,

І зодягали, й узували,

І казку склали край Сули...

Тепер, як "ляля в льолі білій",

Мовляв, Шевченко... (Він колись

В Ромні бував). Хлопчина милий

Очима смішно блись та блись!

Не може сам себе впізнати,

А був неначе сажотрус...

До нього хтось: - Ось -

Наша Мати. Вклонися, намотай на вус!

Всі легко дім запам'ятали,

Бо наша вулиця несла

Ім'я Інтернаціоналу, -

Вона мов символом була

І нашої сім'ї - родини:

В ній діти із усіх країв...

І мати не одну годину

Дохідливих шукає слів,

Щоб про міста їм розповісти,

Ще лиш закладені й старі,

Бо тут майбутні машиністи,

Геологи і шахтарі...

І вже хтось мріє про Тбілісі,

Про Грозний і про те Баку,

Де батько з матір'ю зустрівся

В шпиталі вперше на віку...

А потім оповідь снується

Синів і дочок із сім'ї,

-    Згадай-но, як те місто зветься?

Які були батьки твої?

-    Не знаю... тільки в сні неначе

Або мов кадри у кіно

Промиготять... Ледь-ледь побачу

Лиш на хвилинку: бо - давно...

-    Мою матусю, кажуть, вбили -

У ліс до партизанів йшла

За хлібом... Крикнула щосили

Востаннє: - Донечко мала...

-    Мою загнали до вагона,

Щоб завезти в чужинський край...

Сусідці мовивши "прощай",

Стрибнула в темінь із розгону...

...Війна кінчалася. Поволі

Згасало полум'я пожеж.

Війна минала, але голі

Блукали сироти у полі...

-    Що? Візьмемо! Берем. Авжеж!

У нашу візьмемо родину.

...Прозориться в лугах Сула.

-    Любов отам в тяжку годину

До матері в дітей зросла.

-   Порадниця вона для мене...

І вчителька. І лікар мій,

Де цвіт густий навкруг ромену,

Де світ увесь тепер для мене

І перших лет юнацьких мрій...

-  Було - над кимось плаче гірко:

Не їсть мале, кричить, не спить...

Ти проясни, вечірня зірко,

В недужого до чого хіть?

Як розгадать малого блі,

Коли не може ще сказать?

Ось поправляється поволі,

І - радість в мами! Благодать

У домі нашім... Променисті

Засяли очі... Радий плач...

І доня в ненинім намисті...

І на одужання сурмач

Натхненно грає... Не впізнати

Тоді будиночка і всіх

Тих мешканців, що пестить Мати,

Синів і донечок своїх.

-  Ось, крихітко, ти й здоровенька!..

І сміх проміниться в очах.

І гордо випросталась ненька,

Й стало веселіш в Ромнах.

Трагедій скільки тут за кожним...

А треба ж ніжність влить в серця -

Без доброти їм жить не можна...

Їм треба нені і отця,

Щоб душі їх не зачерствіли,

Щоб радість сум не переміг,

Щоб навпіл все вони ділили,

Щоб дивом був і дощ і сніг;

І щоб красу лугів, Роменки,

І стародавнього Ромна,

Коси понад Сулою дзеньки

І жайворонкова струна -

Все, все до решти відчували,

Вклонялись квітці і росі

Й землі господарями стали

Дівчата з хлопцями усі...

Ви, материнські думи- ночі,

І сліз невидимих краплинь...

Дитя не тільки їсти хоче -

Йому у душу ти пролинь.

І не одна душа дитяча

Уздріла Матері сльозу.

Любов до Матері гаряча

Росла у тишу і грозу.

Вони знайшли в цій дивній жінці

І Матір, і сумління вись.

У серці доброти по вінця...

Такому серцю поклонись.

...Літа минали... Як пташата,

Що виросли в гнізді своїм,

В життя повинні поспішати

І покидати рідний дім.

І звідусіль писали потім

"Дрібні" до матері листи.

Слова звучали чистим злотом,

Як жайвір - співом з висоти.

      ***

-    Мамо рідна! Ви розповідали

Про моря і далекі світи.

Ось і мій не близький... Із Уралу,

Казко Бажова, прилети.

                *** 

-    Мамо рідна! Я пам'ятаю

-   Вашу оповідь про Баку.

Скільки чарів оцього краю...

Взяв задачу я не легку,

Щоб хоч трохи про квіти ранні

Розказать, не зів'ялити їх...

Золоті вони та багряні

У чарівному Ленкорані...

Їх торкнутися навіть гріх!

Ні, таких у легендах шукати

І в казках хитромудрих дарма...

Кличу в гості сюди вас,Мати,

І природа кличе сама!..

                ***

-    В нас, можливо, у Магадані

"холод лютій" прокаже хтось.

А отам на роменськім майдані,

Спеку нам пережить довелось.

Я тут маю кожуха такого,

Що ніякий мороз не проб'є!

Дайте звістку.

А вислать є змога

Все, матусенько, серце моє...

...Листи за листом, як сніжинки,

Полетіли - немає кінця...

Та одвіту від Матері-жінки

Щось не чуть...

Затремтіли серця.

Не гадаючи довго-предовго,   

Прилітають самі до Ромна.

Воркута, острів Діксон і Волга,

Казахстан...Що ота далина!

Всі - у Новолозовку роменську, -

Там бо Мати, найкращий їх цвіт.

М'яти грядку побачать "студентську",

Що на шлях вже вилазить крізь пліт...

(Нас бо звала Матуся, бувало,

І "студенти", і "слюсарі",

Разом з нами "студіювала"

Ще й граматику до зорі...)

СОРОК ВІСІМ ДОНЬОК ІЗ СИНАМИ,

Не змовляючись, прибуло...

До єдиної рідної Мами,

Під єдиної хати крило.

Хто з Донецька,а хто з Сахаліна -

І моря, і міста, і краї...

Одночасно стають на коліна

Вихованці одної сім'ї.

І звучать урочисто Указу

Із самої столиці слова...

Серце Матері дороговказом

Для усіх, хто сюди прибува.

Музикант з білоруської пущі

Із мотивом новим "Піснярів"...

Із Молдови пісні невмирущі

Та "Букет", що заграв, зазорів...

"Петро 1-й" і Другий - зі Львова,

Катерина також - не одна -

Не цариці, а рідні сестриці!..

Не злякала дітей далина!

Тут чорняві, біляві та русі...

48 - і дочки й сини.

Із Якутська та Білорусі -

Не існує для них далини.

Пам'ять Матері владно їх кличе,

Рідний дім, незабутній поріг:

Покоління сім'ї робітниче.

Знак печалі їх чола обліг...

Що один з Воркути. Він до себе

"Кіт-воркіт"промовля жартома.

"Тут маленьку поправочку треба:

"Кіт-Воркут"! -

жартувала й сама.

Троє з Києва - із "Арсеналу",

З гідростанції турбініст...

Один одного впізнавали -

Помужніли...Та й інші на зріст...

Шахтарі, слюсарі, інженери

І геологи - всі прибули.

Рідна хата... Відчинені двері.

І туманець поплив з-над Сули...

Чи туман, чи людський сум спливає

І на Новолозовку ляга...

Мати в кожному з них  оживає.

Кожна рисочка дорога...

Кожен подих, мов клятви частинка,

Кожен погляд - на неї живу.

Мудра вчителька. Сива жінка.

...Я Вас Матір'ю просто зову.

А зовуть ще Роменська мадонна...

Не перечу, бо можна й так,

Вас назвати за ніжність бездонну -

Найдорожчий сердечності знак,

Прилетіли. Дорога далека...

І помітили угорі

Над будинком кружляли лелеки,

Прихопивши на крила зорі...

В один голос озвалися діти:

-    Наш доземний тобі уклін...

Нас учила співать і радіти...

СОРОК ВІСІМ - такий наш загін.

Сорок вісім... А вже й онуки...

Слухай, наше сумління ясне, -

Пам'ятаєм натружені руки,

В згадці все, що було, промайне.

Все затихло. Вже схід зазорів...

У великій змагалася битві

Ти від імені всіх матерів,

Що загинули, зникли навіки, -

Їх одна замінити змогла.

Ми серцями росли не каліки,

Бо усім вистачало тепла.

...І здалося - почула їх мати,

І озвалась до них вона...

Забажалося всіх упізнати, -

Видивлялася із вікна...

І, як промінь ранковий чиста,

Перед ними постала враз

З гордим іменем комуніста

Слово мовивши, як наказ:

-    Ви не сироти в світі без роду,

Ви мій скарб. А тепер ваш час

Відшукати скарби для народу,

Як шукала й ростила я вас.

Хтось там схлипнув?

Що я вже сива?

Я й сварилась, коли було слід...

Коли б знала, яка я щаслива,

Бо в грудях ваших серце - не лід.

Гляньте, милі!

Вже сходить сонце

Із-за річеньки, з-за Сули,

Де знайшла я синка і доньцю,

А ви Матір свою знайшли.