1996. РОМЕНСЬКА МАДОННА. В.Марченко, "Освіта Сумщини", № 1

 РОМЕНСЬКА  МАДОННА

З історії дитячих сімейних будинків на Сумщині

Про значення рідного дому в житті людини говорить народна мудрість: «До­бре тому, хто в своєму дому», «Дома і стіни допомагають», «Свій дім не ворог: коли прийдеш, то прийме й допоможе».

Як же потрібен цей дім, свій дім, тому, хто його не має, хто сиротою став з «ласки» долі чи людей?

У Ромнах на вулиці Інтерна­ціональній знайшли свій дім 48 хлопчаків та дівчаток, дітей різних національнос­тей, але однієї долі - вони не мали батьків. І це було в той далекий час, коли над нашою країною гриміли грози війни.

Організатор цього незвичайного будинку, як зараз кажуть «сімейного типу», була Олександра Аврамівна Деревська (1902-1959).

Не була вона дип­ломованою вихователькою, не одержу­вала, як і кожна мати, платню, а створи­ла затишний рідний дім для малюків, бо мала чуйне, щире серце і почуття обов'язку перед життям, що дало їй незвичайну долю жінки, природою пок­ликаною бути матір'ю, а гіркими обста­винами позбавленою цього. Власну ди­тину Олександра Аврамівна втратила ще немовлям, через хворобу,- більше мати дітей не могла. Отже, всю жіночу потребу в дітях, в любові до них, перене­сла вона на чужих дітей, котрим зуміла створити разом зі своїм чоловіком - Омельяном Костянтиновичем - справжню сім'ю, родину, де були всі умови для життя і вихован­ня, а головне: була основою для дитячого зрос­тання і становлення материнська й батьківська любов.

Сила, мужність цієї жінки - свідчення великої материнської наснаги, що завжди жила в нашому народі, була притаманна йому в усі часи. Мабуть, саме здобутками народної педагогіки, закладеної в генах кожної людини, користувалася Олександра Аврамівна, та ще вірним компасом - своїм материнським серцем, коли приймала в свою сім'ю дітей різного віку і здоров'я. Найперше, що робила ця жінка, це вирішувала головне завдання - замінити цим дітям матір.

Акумулюючи в собі людський досвід, вона вважала, що не може повноцінно формува­тись людська особистість, коли поруч з малень­ким дитям немає матері, людини, яка кожний подих свого життя віддає йому, кожну хвилину його оберігає, наставляє, вчить. Саме мати, її щоденне життя, приклади доброти, ніжності, тепла, радості, любові - єдине унікальне середо­вище, грунт для росту і розвитку дитини. Ніякою силою шкільного колективу, багатством шкільного будинку чи школи-інтернату, увагою спонсорів не можна замінити цього природного чинника виховання.

Це сьогодні дослідники злочинності серед молоді прийшли до висновку, що їх причини треба шукати в родинному середовищі тих сімей, де не було теплого, чутливого спілкування, доброзичливої атмосфери.

В сім'ї Деревських була саме така тепла атмосфера: радість і сміх, розумні пестощі, дитячі пустощі. Мати, батько створювали зати­шок, «родинне середовище». Кожна дитина, яка росла без матері і втратила право користуватися цим дорогим ім'ям, відчуває неймовірну тяжість. Слово Мати має магічне значення, воно оберіг для людини, воно той майбутній ідеал, до якого прагне вона всім своїм життям. Олександра Аврамівна всім дітям, котрих приводила в сім'ю, говорила, що вона їх мати. Звичайно, для ма­леньких або тих, хто не пам'ятав свою матір, це було легко сприймати. А для доросліших, тих, хто пам'ятав батьків, вона говорила, що буде за матір, і дотримувалась цієї обіцянки. Була і ласкавою, і вимогливою, ніжною і доброзичли­вою, а головне, самовідданою в цьому мате­ринському подвигові.

Родина Деревських, з матір'ю і батьком, була такою, де було затишно для дітей, де не було жорстокості, докорів і доган на кожному кроці, суворої дисципліни, твердих і холодних слів, де хоч і не бракувало зауважень, проте й було чимало схвалень, подяк, радощів від за­гальних справ.

Сім'я, вважали батьки, необхідне для ди­тини середовище, де вона набирається людяних рис характеру, стає особистістю. Все це відбувається за умови, коли сім'я багатодітна, діти різного віку і вдачі. В такій сім'ї не виросте одинак-егоїст, в ній завжди є постійна необхідність допомоги молодшим, відчуття пле­ча старшого. Організм сімейного життя в великій родині - постійна діяльність, щоденна повторюваність ранкових чи обідніх обов'язків, радісне чекання неповторного - свят календар­них чи родинних.

Дитяче серце вимагає і шукає родинного тепла, доброти. Проте воно не по­винно замикатися в ньому. Є багато інших місць, де дитина відчуває себе впевнено. Нап­риклад, у школі. Там дають лише знання, а найпершою школою життя є родина, вважали Деревські.

Гордість за свою сім'ю, своїх братиків та сестричок, свої, тільки притаманні сім'ї тра­диції, свої обов'язки - то було найбільшою школою для дітей. Адже сім'я має немало мож­ливостей саме впливу на виховання, вона багатоемоційна, захищає дитину, знімає стре­сові ситуації у спілкуванні з навколишнім сере­довищем.

Свої перші шкільні негаразди діти приносять в сім'ю, яка знімає з їх плеч цей тягар. Діти зі школи-інтернату зараз особливо цей тягар відчувають. Їм потрібно з кимось розділити свої радощі і печалі.

В сімейному спілкуванні розквітає дитяча особистість, адже це спілкування несе в собі приклад Матері, Батька, старших братів та сестер. Сім'я має всі можли­вості для індивідуального підходу, тут кожний на виду, відомі його уподобання та прагнення. Мати помітила, наприклад, здібності у одних до сільськогосподарської праці, у інших до індустріальної. Був у сім'ї і свій «бухгалтер».

У сім'ї існувала ціла система трудових справ і доручень, що обов'язково враховувала і особисті уподобання. Праця, дозвілля - важливі чинники сімейного життя, вважала Олександра Аврамівна. Кожна дитина мала, згідно віку, свою справу, своє доручення.

«Працювали ми всі, - згадує один з Деревських - Геннадій, - від малого до найстаршого. Мати вміла так організовувати, що робота нас ніколи не переоб­тяжувала, а приносила радість». Так, це велика майстерність матері-організатора буденних справ - викликати радість. Ця емоційна сторона праці була дуже важливою для дитини, її зростання. Діти вміли пиляти дрова, заготовляти сіно, поратися по господарству, працювати влітку на городі. Щоденна робота приносила радість, бо була по силам, а головне - всім потрібна, без якої не могла обійтись родина Деревських. Не вига­дані доручення, а життєві, вкрай необхідні. Сім'я мала город, сад, худобу, автомобіль - все це потребувало рук умілих, люблячих. Мати й батько вчили старших дітей, старші-менших, всі діти цінували довіру, серед них користува­лася повагою старанність, якість виконання сімейних доручень, взаємозв'язок праці кожно­го з сімейним добробутом.

Організація трудової діяльності у Деревсь­ких сприяла розвиткові трудових вмінь, вихову­вала самостійність, почуття поваги до самого себе.

Навчання в школі вважалося теж важли­вою справою, але справою важкою. Адже всі діти були фізично слабі, багато пропускали занять, мали різний рівень підготовки. Мати сама перевіряла зошити, щоденники, контроль з її боку був постійний. Характерною рисою навчання молодих Деревських була старанність, взаємодопомога, доброзичливе відношення до школи.

У Матері і школи були єдині вимоги, лінуватися вона не давала нікому, хоч, звісно, бачила різні здібності дітей, оцінювала їх адек­ватно, неможливого не вимагала. Вже зовсім хворою, майже прикутою до ліжка, вона продовжувала слідкувати за успіхами дітей, раділа гарним оцінкам. Діти, які закінчували школу, вибирали технічні училища, технікуми, інсти­тути не тільки в Ромнах, а й в інших містах. Сім'я допомогала харчами, одягом.

А ще була моральна підтримка через листи, приїзди на канікули. Коли не було змоги вчитися на сто­роні через фінансові труднощі, поверталися до­дому, шукали роботу. Трагедії з цього не роби­ли, бо розуміли фінансові можливості сім'ї.

Характер у молодих був цілеспрямований, На­полегливий, проте діяли вони відповідно з обста­винами. Карати в сім'ї за надмірну самостійність не вважали доцільним, хоч у виховному арсе­налі були і заохочення, і покарання. Проте тих, хто не хотів працювати, особливо на нудній роботі, не допікали, а навпаки пропонували «відпочивати» і нічим іншим себе не турбувати.

Лінощі викликали осудження, і покараний та­ким чином якнайшвидше брався до роботи. Якщо ж не було бажання вчитися (ніде правди діти, були й такі), то їм пропонували займатися більш господарством, спробувати замінити Матір чи Батька. Всі діти включалися до цієї гри: «вимагали» порад, дій «дорослого». Дорослі справи швидко приїдалися, і горе-господар вва­жав за краще повернутися до школи, а не бути передчасно дорослим з їх важкою, відповідальною роботою.

Діти вміли розігрувати своїх братиків чи сестричок у виховних цілях, любили різні на­родні ігри.

Мали в сім'ї всі реквізити ігри на повітрі, в хаті, за столом, гралися за різної погоди, згідно віку та уподобань. Але особливо любили під час дозвілля читати. Сім'я мала велику бібліотеку, переважно з подарованих книг. Тут була і класика, і сучасна література. Збірки Пушкіна, Гоголя, Буніна. Особливе місце займала українська література. Захоплено і самовіддано любили Шевченка і Гоголя, особли­во «Ніч перед різдвом», «Вій». Читала мати, старші діти. Кожна книжка знаходила свого читача.

Та найбільше полюбляли Деревські співати. Мати мала чудовий голос, знала українські народні пісні, вела соло, а діти співали хором. Були свої інструменти, а серед них -подароване піаніно. Слухачів набиралося чима­ло: вся вулиця ходила на концерти. Програма була різноманітна, на всі уподобання. Концерти були на свята і на дні народження, коли пеклися тістечка, купувалися цукерки. Свята вміли справляти, бо самі створювали настрій і подарунки. А як чекали родинних свят, як готувалися до них, яка була то радісна атмосфера, коли не було незацікавлених, всі хотіли щось робить.

Сім'я була інтернаціональною за скла­дом. Діти були українці, росіяни, євреї, був навіть німець. Він став носити у важкий час війни прізвище родини, яка його, німця, захис­тила, виховала. Навіть тоді, коли знайшли його матір, він залишив прізвище Деревських на знак того родинного колективу, котрий прийняв його до себе, допоміг вижити.

48 хлопців та дівчат стали дорослими людьми, роз'їхалися, розлетілися далеко від славного козацького міста. Проте в день наро­дження тієї єдиної, тієї найріднішої вони збира­ються. Збираються вдома, йдуть на кладовище, щоб вклонитися Матері.

Батьківську хату діти ніколи не забува­ють, вона вабить їх з далеких країв, адже, прийшовши до неї, неодмінно п'єш цілющу, найсолодшу воду - живу воду з рідної криниці, оживляєш джерела нашої пам'яті.

Матір Деревських з чиєїсь легкої руки в народі називають Роменською Мадонною. Це справедливо. Вона дійсно була Мадонною, матір'ю в своїй багатодітній, різновіковій ро­дині, її оберігом, її Берегинею. «Нащо клад, якщо в сім'ї лад» - кажуть в народі. І в цьому вислові закладено глибокий педагогічний зміст. Мати створювала той мікроклімат у сім'ї, коли всі живуть цілеспрямованим життям, люблять і поважають один одного, коли панує дух взаємодопомоги, тепла, щирої турботи.

І яке кому діло до того, що діти ці народжені різними батьками, що вони різних національностей. Доля звела їх разом, воля єдиної людини - ма­тері - зробила їх родиною, створила затишок. Олександра Аврамівна Деревська була їм всім Матір'ю, тому вони пишаються своєю бага­толюдною родиною, вклоняються до землі пам'яті тієї, яка живе в їх серцях.

Зараз в області є чимало дитячих сімейних будинків. Жінки (а серед них - одинокі і под­ружні пари) беруть на себе нелегкий обов'язок замінити дітям Матір, створити родину. Який то тягар і відповідальність взяли вони на свої плечі! Як важко їм буде і як хороше.

Адже нема в світі найкращого, як виховати справжню людину, продовжувача добрих справ роду й народу.

Хай за приклад їм буде життєвий под­виг Роменської Мадонни - матері 48 чужих дітей.

В. Марченко, "Освіта Сумщини", № 1, 1996