2002. РОМЕНСЬКА МАТИ. П. Нестеренко. «Урядовий кур’єр», № 76, 20 квітня

Роменська мати

Цими днями до зати­шного міста Ромни, що на Сумщині, з усієї Укра­їни і країн СНД з'їжджаються діти О. А. Деревської, яка майже сорок літ з п'ятдесяти семи, прожитих нею, віддала вихованню сиріт. Подви­гом цієї мужньої жінки не перестають дивуватися земляки. Про неї знято кінофільми, написані кни­ги, їй посмертно присво­єно почесне звання «Ма­ти-героїня», її ім'ям наз­вані вулиці, Роменська школа-інтернат. А вчені Кримської астрономічної обсерваторії її ім'ям наз­вали одну з малих пла­нет. Роменська мадонна дістала вічне життя і ша­ну і все ж найвеличнішою пам'яттю, невмирущим спогадом про велике ма­теринське серце, працьо­виті руки і теплу душу є її діти. Тож приїздять во­ни до Ромен, аби вклони­тися найдорожчій люди­ні, пом'янути її за пра­вославною традицією, обнятися у дружній, ве­ликій родині...

Коли випадає нагода по­бувати в Ромнах, виби­раю хоч кілька хвилин, аби завітати до школи-ін­тернату, біля входу якого стоїть бронзова постать жінки, ім'я якої ось уже кілька десятиліть поспіль відоме не лише в нашій державі, а й далеко за її межами. А потім крокую вулицею Інтернаціональ­ною, де на одному з бу­динків прикріплена мемо­ріальна дошка: «В цьому будинку жила з 1946 по 1959 роки людина вели­кого серця Олександра Аврамівна Деревська, яка виховала 48 дітей різних національностей». І коли б я не підходив до цих священних місць, завжди думаю: скільки доброти, ласки, щедрості, ніжності й працелюбності було в цієї людини!

Народилася Олександра Авра­мівна 1902 року в сім'ї робітни­ка-нафтовика в Чечено-Інгушетії. Закінчила Грозненську жіночу гімназію і одержала фах вчителя. Коли розпочалася імперіалістич­на війна, дівчина влаштовується працювати у військовий шпиталь дієтичною сестрою. На її худень­кі, тендітні плечі лягла турбота про харчування поранених. Її ласкаві карі очі завжди випромі­нювали до них теплу посмішку. Не міг не помітити цієї доброти і щирості бравий молодий червоноармієць Омелян Деревський, котрий якось заскочив до госпі­талю провідати свого друга. Тут і познайомилися, а невдовзі й од­ружилися.

Так почалася родина Дерев­ських. Омелян працював май­стром на спорудженні нафтових вишок, а Шура - дієтсестрою у шпиталі, згодом у лікарні. Через деякий час випливає гіркий і ра­дісний факт: у Омеляна до зустрічі з Шурою була дружина і за­лишився син Дмитро. Обставини складаються так, що Омелян за­бирає сина до себе і п'ятирічний хлопчик називає Шуру мамою. Ось таким був початок: сім'я по­повнилася.

Війна є війна. Вона завжди приносить людям горе і нещастя. Багато сиріт блукали тоді вули­цями міст і сіл. Серце Олексан­дри стискалося від болю, коли бачила перед собою голодних і обідраних дітей. І хотілося їх зіб­рати біля себе всіх оцих нещас­них малюків, зігріти материн­ською ласкою і любов'ю.

Якось Олександрі Аврамівні довелося бути на одній з багато­людних залізничних станцій. До неї підійшла молода жінка з не­мовлям і попросила потримати його кілька хвилин, терміново треба відлучитися. Та минули хвилини, години, а незнайомка так і не з'явилася. Глянула Олек­сандра на ніжне, миле личко ди­тини і сльози з очей покотилися. Поцілувала його і понесла додо­му. Немовля назавжди залиши­лося в неї...

А одного разу жінка поверта­лася зі шпиталю і зустріла по до­розі тремтячого від холоду, обір­ваного й голодного хлопчину ро­ків десяти. Ним виявився рідний брат Омеляна -Тимофій, який приїхав шукати рідних. Взявши його за руку, поспішила додому. Раптом спіткнулась: поперек тротуару лежала жінка, а поруч з нею надривалася плачем дитина. Відчуваючи непоправне, взяла руку жінки, намагаючись віднайти пульс. Жінка була мертва. Бе­режно підняла із землі дитину, а Тимофія ще міцніше взяла за ру­ку. Вдома відігріла маленького хлопчика, нагодувала його. Так Олександра Аврамівна стала ма­тір'ю одразу трьох дітей.

Важке становище сім'ї, яка не мала постійного житла, кочуючи за будовами нафтових вишок (після Грозного чоловіка переве­ли на Вознесенські промисли, а потім доля закидала в різні ку­точки колишнього Союзу - Поті, Майкоп, Баку, Сизрань, Сахалін), відсутність постійної роботи, власного господарства, змусило родину Деревських звернутися по матеріальну допомогу до вла­ди. Але держава відроджувала народне господарство і сама пе­ребувала у злиднях…

Велика Вітчизняна війна заста­ла Деревських у місті Ставрополі Самарської області. Війна - це сироти. На приймальнику-розподільнику Олександра Аврамівна вирішила взяти дівчинку Ніну, потім віднайшла ще її двох братиків і сестричку. Коли до Ставрополя привезли дітей із Ленінграда, сім'я поповнилася ще дев'ятьма хлопчиками і дівчатками. Тепер у Деревських уже було 17 дітей: від немовляти до 15-річного під­літка.

Якось узимку, наказавши стар­шій Валентині бути господаркою в домі, Олександра Аврамівна вирушила в далеке село по про­візію. Спливло два тижні - мати не поверталася. А тут ще трапи­лося нещастя - загубилися хліб­ні картки. Що робити? Злі язики поширили чутку: «Деревська по­кинула дітей напризволяще». По­кинула? Бути цього не може!..

І якою ж то радістю було для всіх, коли на подвір'я ступила мати. Худа, бліда, знесилена, во­на ледь тягнула за собою санча­та з мішком борошна. Пригорта­ючи дітей, жінка відчула, як від радості з грудей виривається серце: заради такої миті варто жити! Вже пізніше Олександра Аврамівна повідала дітям про свої пригоди у дорозі, які мало не коштували їй життя. Виїхавши на середину широкої річки, ван­тажівка проламала кригу і швид­ко пішла на дно. Людям, які сиді­ли у кузові, пощастило вибрати­ся з льодової купелі. Довелося довго добиратися до першого-ліпшого житла. Тут Деревська знепритомніла і надовго захворі­ла - почалося запалення леге­нів. А щойно одужавши, поїхала додому.

Уже після Великої Вітчизняної війни Омелян Костянтинович от­римав нове призначення - в місто Ромни Сумської області на­чальником будівельної контори тресту «Укрсхіднафторозвідка». В цих краях починалися пошуки нових родовищ нафти на землях, звільнених від гітлерівських за­гарбників. Спочатку він приїхав один, а потім до себе викликав Олександру Аврамівну з дітьми. У міськвиконкомі здивувалися: звідки, мовляв, у вас стільки ма­лечі? Омелян Костянтинович від­бувся жартом: «Діти - наші кві­ти».

Багатодітній сім'ї було виділе­но будинок по вулиці Інтернаціо­нальній, а також автомашину-полуторку. У розпорядження роди­ни виділили чималу земельну ді­лянку під городину. Ось так всі разом господарювали і боролися з труднощами повоєнного життя.

Спливали роки. Діти навчалися у школі, підростали. А Олексан­дра Аврамівна тим часом взяла з дитячого будинку ще кількох ді­тей. Власне, щороку - з 1946 по 1950 - сім'я Деревських все збільшувалася і збільшувалася. У Ромнах вона зросла на 18 чоло­вік. Останньою родину поповни­ла однорічна Катя, яка й понині мешкає в Ромнах. Автор цих ряд­ків нещодавно зустрівся із Кате­риною Омелянівною Кононенко (Деревською) і ось що вона ска­зала:

 - Це була не просто Мати з великої літери, а й жінка незви­чайної духовної чистоти. Мама пестила і берегла всіх нас, як могла. Вона привчала нас люби­ти людей, любити працю, бути добрими, чесними, справедли­вими. Для неї всі ми були рідни­ми, а вона для нас - найріднішою. От лише не берегла вона себе, всю, до останку, нам, ді­тям, віддавала. До кожного з нас вона могла підібрати свій клю­чик, заспокоїти, якщо треба, ска­зати ніжне, ласкаве слово, при­голубити. Золота в нас була Ма­ма...

Невпинно летить час. Уже по­над сорок років немає серед нас Олександри Аврамівни, а діти її живуть і в Україні, і різних держа­вах СНД. Дехто з родини Дерев­ських мужньо захищав землю від гітлерівських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни. Смер­тю хоробрих загинув від ворожої кулі Тимофій Деревський - один з перших вихованців Олександри Аврамівни. Він похований в брат­ській могилі на харківській землі. Не повернувся з ратного поля додому і ще один з її синів - Дмитро...

Працелюбними, чудовими людьми виросли названі діти Олександри Аврамівни. Дев'ять синів Деревських - ціла бри­гада механізаторів свого часу були першоцілинниками. У вільні хвилини вони грали в одному духовому оркестрі або складали волейбольну коман­ду. Звичайно, не всі були схо­жі між собою, і це нерідко вик­ликало здивування людей:

 - Ви справді брати? - за­питували у них.

 -Так, ми брати, і всі Оме­ляновичі! - не роздумуючи відповідали Деревські.

Нелегка і разом з тим щас­лива доля випала одному з них - Юрію. Виснаженим хлопчаком його вивезли через Ладогу з блокадного Ленінгра­да, а потім він потрапив у сім'ю Деревських. Олександра Аврамівна буквально виходила його. Юрію довелося працювати на освоєнні цілини, а зго­дом він став відомим у країні механізатором, був удостоєний кількох високих нагород, про нього писали газети й журнали.

 - На сьогодні, окрім мене, в Ромнах мешкає ще п'ятеро моїх братів і сестер, - розповідає ме­ні Катерина Омелянівна. - Це Віктор, Віра, Наталя, Лідія, Вале­рій. До речі, Валерій живе в тому ж будинку по вулиці Інтернаціо­нальній, 22, де всі ми свого часу виховувались. І коли б не зустрі­чалися між собою, насамперед згадуємо найдорожчу для нас людину - Матір.

У різні часи мені доводилося зустрічатися з багатьма синами і дочками Деревських. В одній з наших бесід Лідія Омелянівна Тищенко сказала:

 - Я завжди захоплювалася і захоплююсь материнським под­вигом і тими рисами, які були притаманні нашій мамі, - мило­сердям, працелюбністю, чесніс­тю, колективізмом, гуманізмом. Все її життя було і залишається втіленням цих прекрасних рис.

З міста Сєвєродонецька Лу­ганської області відгукнулася Ал­ла Омелянівна Сербіна (Дерев­ська):

«Десятки осиротілих дітей ото­чила увагою, турботою і мате­ринською ласкою Олександра Аврамівна. Журналісти та пись­менники стверджують, що добрі руки й серце Матері торкнулися 62 дитячих доль. Я знаю, що в сім'ї нас було сорок вісім. Під час війни старші пішли на фронт. В останні роки в сім'ї нас, дітей, було 42, двадцять шість школя­рів, решта малюки. Тяжко бува­ло, жили ми в той час нелегко. Та разом з тим - дружно. Зрос­тали в праці. Зразком невтомної трудівниці для нас, дітей, була Мама. Нагодувати, одягти і взу­ти, обіпрати, а найменшим ще й колискову заспівати... На всіх вистачало її. Мамині уроки доб­ра, людяності, працьовитості ми засвоїли на все своє життя. Дав­но вже немає в живих нашої Ма­ми, але світла пам'ять про неї живе в серцях її дітей, онуків, правнуків...»

Читаючи спогади Алли Омеля­нівни, пригадую наші часті зус­трічі з Григорієм Михайловичем Купченком - колишнім директо­ром Роменської школи-інтернату імені О.А. Деревської і заодно - колишнім учителем дітей Дерев­ських. Він знайомив мене з чис­ленними листами від її синів і дочок, показував всі експонати музею Матері, який створював і до якого докладав всіх зусиль, аби він якнайповніше розповідав про Людину-легенду. А ще він тривалий час переймався тим, щоб школу-інтернат назвали її ім'ям. Одне слово, багато зро­бив Григорій Михайлович для увічнення пам'яті Олександри Аврамівни, навіть написав книгу про неї. На жаль, вида­ти не встиг...

 - Знаєте, офіційно ми скрізь зазначаємо, що Олександра Авра­мівна виховала 48 дітей-сиріт різних націо­нальностей, - розпові­дав мені свого часу Г. М. Купченко, - але я ретельно займався розшуком дітей Дерев­ської і знайшов їх біль­ше шістдесяти. Фак­тично, починаючи з 1926 року, в сім'ї Деревської побувало близько 70 дітей. Одні приходили і залиша­лись Омеляновичами, інші знайшли після вій­ни батьків і залишили сім'ю. Дехто пішов у самостійне життя, не залишивши відомостей про себе. Я впевнений, що немає на світі Жін­ки, яку так багато дітей називали Мамою.

Ще за життя Олек­сандра Аврамівна була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора і медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні». Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 бе­резня 1974 року їй посмертно було присвоєне звання «Мати-героїня», а напередодні Міжна­родного жіночого дня 8 березня 1982 року, до 80-ї річниці з дня народження Деревської, біля школи-інтернату, що носить її ім'я, відбулося урочисте відкрит­тя пам'ятника Матері.

А на могилі Олександри Авра­мівни в Ромнах встановлено пам'ятник, на якому викарбовано: «Ти наша совість, наша мо­литва, мамо. Земний уклін тобі. Твої діти». І під цим - сорок вісім імен. Тридцять один син і сім­надцять дочок різних національ­ностей.

П. Нестеренко

«Урядовий кур’єр», № 76, 20 квітня 2002 р.