2009. ТРАДИЦІЇ ДЕРЕВСЬКИХ. А. Сербіна (Деревська). "Вісті Роменщини", № 33-34, 8 травня
ТРАДИЦІЇ ДЕРЕВСЬКИХ
У минулому році день збору дітей, онуків, правнуків Матері-героїні О.А.Деревської співпав з Днем матері. Вже сиві ми прийшли до могили Мами, вклонилися, вшанували пам’ять Людини, яка в далекому, скривдженому війною чи бідою дитинстві врятувала нам життя.
На жаль, щоразу нас все менше і менше приїжджає до Ромен. Перепонами для поїздок стають вік, здоров’я старших Деревських, невизначенність у житті молодших, а також подорожчання квитків. З часу попередньої зустрічі з життя пішли Віра велика (Ромни), Ніна велика (Москва). Проте кожна зустріч, а за майже півстоліття після смерті матері сім’я збиралася тринадцять разів, позначена і запам’яталася якоюсь незвичайною подією.
1969 – рік першої зустрічі. З часу, коли нас силою відправили до різних дитячих будинків, минули роки. Ми подорослішали, почали розшукувати одне одного й після 17-річної розлуки зібралися на могилі Мами. Того дня там встановили пам’ятник, а також домовилися зустрічатися кожні п’ять років, згодом, на прохання старших, - через три роки, пізніше – через рік.
1972 рік – на запрошення «Укркінохроніки» Деревські беруть участь у зйомках документального фільму «Роменська мадонна».
1974 – зустріч перетворилася на загальноміське свято. Указом Президії Верховної Ради СРСР Мамі присвоєно почесне звання «Мати-героїня» (посмертно). Нагороду вручили наймолодшій донці Каті, яка одразу передала її Роменському краєзнавчому музею на довічне зберігання. Приємністю став приїзд Алли і інших «малюків» Люди і Жанни, з якими ми не могли встановити зв’язок. Про збір Деревських вони дізналися з газети.
1977 – «Дивовижним явищем пам’ятних днів серпня 1977 були наші діти. Приїхавши з різних республік і міст, а також місцеві, вони легко і просто зазнайомилися, самі виділили лідерів, прямували за ними в придуманих на ходу іграх...
Примітно, що на це також звернув увагу у книзі «Ти наша совість» Г.К.Семенов: «...їх зібралося на цілу групу дитячого садка». Група! А не кожен сам по собі. Сім’я Деревських живе! Ми були спокійні за своїх дітей і червоніти за них не довелося...» (З невиданої книги спогадів трьох доньок О.Деревської «Пам’ять про маму»).
1982 – вісімдесятиріччя Мами теж стало міським святом. За рішенням уряду біля школи-інтернату встановлено пам’ятний знак О.А.Деревській.
1987, ...990 – протягом двох десятиріч наших зустрічей підросло нове покоління Деревських – правнуки Мами.
«Неймовірно! Але на зустрічі-90 все повторилося вже в поколінні наших онуків. Треба було бачити, як вони гралися, як місцеві опікали приїжджих... Ніби повторювалося, як у далекому 1949 році десятирічною дівчинкою переступила я поріг дому нашого дитинства і цього чарівного двору». (З невиданої книги спогадів трьох доньок «Пам’ять про маму»).
1997-2002 – сторіччя від дня народження Мами. Подією святкової ювілейної зустрічі стала передача естафети пам’яті від старших Деревських молодшим. Приємно відчувати, що у школі продовжуються традиції нашої сім’ї: взаємодопомога, самообслуговування, шефство...
2007 – незвичайною подією зустрічі стала участь у ній Інни і Роми – п’ятнадцятирічних бійців клубу східних бойових та оздоровчих систем з Сєвєродонецька, вихованців мого сина Андрія, педагога, магістра фізичного виховання, наставника гун-фу.
Ми також виконали приємну місію: від імені старшої сестри Валі великої (Росія) передали до музею СЗОШ № 2, яку вона закінчила у 1950 році, невидану книгу спогадів трьох доньок О.Деревської «Пам’ять про маму».
2008 – пам’ятною стала зустріч з учнями та вчителями СЗОШ № 2. Саме до цієї школи привела мене Мама більш ніж півстоліття тому. Це була зустріч з дитинством. Тут вчилася у 4-6 класах разом з сестрами, бо школа тоді була жіночою.
Взагалі мені довелося вчитися у дев’яти різних школах. Пам’ять зберегла теплі спогади про рідну Роменську жіночу середню школу № 2, її викладачів: першу вчительку Єлизавету Зіновіївну, класного керівника Таїсію Гаврилівну Дьоміну, вчительку біології (ботаніки) Олександру Лаврентіївну, а також вчителів французської мови, історії...
Ця школа стала для мене сьомою. До цього вчилася в російских, українських і навіть молдавському навчальних закладах. Можна уявити, як я знала граматику. Окрім того, тут вивчали іноземну мову з третього класу, а не з п’ятого, як це було у попередніх школах. У четвертому класі мені довелося «наздоганяти» французьку й українську мови.
Більшість дітей повоєнного часу мали велике бажання вчитися, нас виховували чуйні, добрі, чудові вчителі. Єлизавета Зіновіївна, мабуть, помітила в мені це бажання, посадила мене за парту з відмінницею, щоб «виправити почерк». Мені допомагали і вчителі, і однокласниці, я старалася. Імена подруг пам’ятаю досі: Лариса Чоні, Оля Андріець, Лариса Потій, Іра Липківська. Коли закінчився навчальний рік, бігла додому, як на крилах, щаслива, з похвальною грамотою: «Матусю! Я закінчила початкову школу!»
Вдячна пам’ять зберегла спогади про додаткові заняття з російської мови з Таїсією Гаврилівною Дьоміною. Вона проводила їх у себе вдома. Спочатку усадить нас за стіл поставить перед кожним тарілку з супом, чашку чаю, покладе скибочку хліба й умовить, ні – змусить все з’їсти. Тільки після цього бралися за правила й диктанти. Жила наша вчителька скромно й усе, чим ділилася з нами, було не зайвим і для неї.
Незважаючи на те, що повоєнні роки були важкими – голод, холод, розруха, шкільні роки запам’яталися світлими, добрими. Їх наповнювали навчання, художня самодіяльність, піонерські збори, випуски стіннівки, суботники, збір попелу, як добрива, посадка дерев, праця на шкільній ділянці.
Оглядаючись на пережите, лише тепер розумієш ціну уроків любові, добра, піклування, турботи й усвідомлюєш, скільки дорослі доклали сил, творчості, щоб зігріти душі дітей, яких пізніше назвуть дітьми війни.
Пам’ятаю, учні доглядали фруктовий сад, грядки. До самої золотої осені під деревами стояли парти. На таких уроках біології наочним посібником була сама природа. Не випадково Валя велика – Валентина Омелянівна Потєхіна-Деревська, випускниця 1950 року, стала фахівцем-агрономом.
Важко повірити, бо йшов п’ятий повоєнний рік, але пам’ятаю, як на великій перерві старшокласники заносили до класу великий кошик духмяних яблук: «Ласуйте на здоров’я». А легендарні уроки історії рідного краю! Скільки доріг витоптано разом з учителем історії горбистими околицями Ромен, багатими на археологічні пам’ятки!
Зустріч з дитинством була хвилюючою і для нас, гостей, і для дітей. Тремтіли голоси, виступали сльози на очах. Покидаючи рідну школу, ми відчули тепло сердець, гостинність нинішніх учнів, педагогів, співробітників.
Низький вам уклін за Пам’ять.
Алла Сербіна-Деревська, «Вісті Роменщини», №№ 33-34, 8 травня 2009 року
Сєвєродонецьк – Ромни – Сєвєродонецьк.