2017. Людина великого серця. В. Салогуб. «Вісті Роменщини», №17, 22 квітня

6 травня — 115 років від дня народження Матері-героїні Олександри Деревської.

У Роменських скве­рах і на площах чима­ло пам'ятників. Серед них виокремлюється бронзова постать біля входу до гімназії-інтернату. Це пам'ятник Олександрі Аврамівні Деревській. А на меморіальній дошці будинку, де мешкала її багатодітна родина, можна прочитати напис «В цьо­му будинку жила з 1946 по 1959 роки людина великого серця О.А. Деревська, яка виховала 48 дітей різних національностей».

Життя цієї мужньої жінки ста­ло легендою. Майже сорок років із п'ятдесяти семи прожитих Олександра Аврамівна віддала вихованню сиріт. Про неї знято кінофільми, написано книги, їй посмертно присвоєно звання «Мати-героїня», її ім'ям названі вулиці. Вчені Кримської астро­номічної обсерваторії назвали її ім'ям одну з малих планет.

І сьогодні педагоги, вчені-психологи не можуть розгадати феномен подвигу Жінки-Матері. Що саме рухало нею, коли брала під своє крило хворих, ослаб­лених сиріт? Адже це не двоє, троє чи навіть четверо дітлахів, яким буває важко дати лад. Ті, хто ближче знав цю багатодітну родину, не облишали дивуватися вмінню матері напрочуд тонко й точно організувати домашнє господарство, заохочувати синів і дочок до посильної, але наполег­ливої роботи, знаходити ключик до кожної юної, до того ж непрос­тої душі.

Вона не мала навіть мінімальної педагогічної освіти, але її вмінню, такту, витримці можуть по-доброму позаздрити титуловані вихователі. Цілком очевидно, що сам Господь дав їй таке велике й добре серце, яке вона порівну ділила між своїми вихованцями, обігріваючи кожну маленьку стражденну душу.

...Вона народилася й вихо­вувалася в трудовій родині. Роз­почалася Перша світова війна. В Грозному, де жила з батьками, відкрився військовий шпиталь, і Олександра Семенова йде туди працювати дієтсестрою. Саме тоді познайомилася з червоноармійцем Омеляном Деревським. Невдовзі вони одружилися. Деревські заби­рають до себе сина Омеляна від першого шлюбу – Дмитрика і свого молодшого братика Тимка. І хлопчики називають Шуру мамою. Так почалася родина Деревських.

Під час громадянської війни чоловік пішов на фронт, а Олек­сандра працювала у військовому шпиталі. Невдовзі Деревська прийняла в свою сім'ю дівчинку Панну, доньку  померлої в шпиталі біженки. Олександра не могла вчинити інакше, бо поклялася їй, що не залишить дитину напризволяще. Тож коли чоловік повернувся з фронту, в родині було вже троє дітей.

Ніжне материнське серце Олександри Аврамівни роз­ривалося від болю, коли бачи­ла заплакані сирітські очі. Тож коли одного разу на залізничній станції молода жінка попросила потримати кілька хвилин немов­ля, а потім зникла безслідно, вона не могла вчинити інакше, ніж забрати непотрібну рідній матері дитину в свою сім'ю. Потім були ще діти...

Коли на залізничній станції Ромни представники місцевої влади зустрічали родину Дерев­ських, яка приїхала з далекого Поволжя, ніхто не міг повірити, що це одна сім'я, адже в ній було аж 29 дітей різного віку. Життя в повоєнному містечку, куди одержав призначення Омелян Костянтинович, після голодного Поволжя видалося щасливим і безхмарним. Тоді Деревським дали просторий будинок, вони мали свого коня, машину-полуторку, поросятко, корову, вели­кий город, сад. Словом, усе потрібне для життя.

Незабаром Олександра Аврамівна взяла з місцевого дитя­чого будинку відразу 10 дітей, потім додалося ще п'ятеро. В грудні 1950-го сім'я нараховува­ла 36 дітлахів: 21 хлопчика і 15 дівчаток.

Як удалося вижити такій численній сім’ї? На це запитан­ня свого часу відповіла сама Олександра Аврамівна. На її глибоке переконання, головне в житті — доброта і труд. Вона любила повторювати своїм дітям: «Завжди допомагайте людям, і тоді вам буде жити легше. Саме легше, а не краще», «Якщо вам зробили добро — пам'ятайте про це, а забудете — то гріх ве­ликий».

Родина жила небагато, але діти мали все необхідне. Та й самі не цуралися роботи, допо­магали батькам. Що стосується материнської жертовності, то ходила Олександра Аврамівна в одному сірому пальтечку всі 14 роменських років.

Невдовзі на родину Дерев­ських посипалися негаразди: на початку 1950-х захворіла мама — серце й судини почали здавати, батько пішов до молодшої жінки, а невдовзі помер.

У 1959 році не стало й Олек­сандри Аврамівни. Цю сумну дату лише умовно можна вва­жати закінченням історії диво­вижної сім'ї. Адже почалася зовсім інша сторінка в життєписі любові, добра, підтримки, допо­моги. Смерть дорогої людини об'єднала синів і дочок. На той час у Деревської вже були вну­ки, які знали свою добру бабу­сю, писали їй листи, надсилали малюнки.

З роками це братер­ство міцніло, переростаючи в особливу спільність. Вихованці Деревських поклялися не забува­ти не тільки свою маму, а й одне одного. Невдовзі вони встано­вили на її могилі пам'ятник, на якому викарбувано хвилюючі слова: «Ти наша совість, наша молитва, мамо! Земний уклін тобі, наша незабутня» і 48 імен дітей, котрих виховала Олександра Аврамівна.

В Ромнах уже звикли до того, що кожної весни до родинного будинку Деревських приїздять десятки дітей, онуків, правнуків і праправнуків Олександри.

Так, Мама безсмертна доти, доки живі її діти, внуки, прав­нуки...

Валентина САЛОГУБ, провідний бібліограф МЦВС