2024. Материнський подвиг Олександри Деревської. Григорій Діброва. Вісті Роменщини, № 19, 10 травня
Є кілька мотивів, що покликали мене написати цю статтю про Велику Людину, Людину з Великим Серцем, чий Материнський Подвиг належить усьому людству. Нещодавно минув її день народження, трохи більше як півстоліття тому її було відзначено високим званням «Мати-героїня». Є ще один мотив, але про нього — в кінці статті, оскільки він гіркий і про нього мені важко писати, але доводиться..
Є в нашому літописному місті будинок, адреса якого відома не тільки в Ромні, але й далеко за межами України. Тут, у невеликому одноповерховому будинку недалеко від залізничного вокзалу, жила проста жінка, мати сорока восьми дітей. Саме вона з’єднала їх в одну сім’ю, стала їм рідною ненькою, їхнім високим життєвим ідеалом і совістю.
Сьогодні рід Деревських, про який знають у всьому світі, налічує сотні чоловік. Вже четверте покоління його носить це прізвище. Його дала своїм дітям проста жінка-трудівниця, жінка-мати, жінка-героїня, яка зігріла своїм материнським теплом, зростила і вивела на широку дорогу сорок вісім дітей-сиріт різних національностей.
«Ми — Деревські», — заявляють про себе її діти у Ромнах, Якутії і на Таймирі, в Тюмені і на Далекому Сході, в Москві і Києві, на Донбасі і в Казахстані.
Жива ниточка цього роду десятиліттями тягнеться від брата до брата, від сестри до сестри, від старшого до молодшого. Єдине чуття родини зв’язує і ріднить цю велику багатонаціональну сім’ю. А ще — пам’ять про свою величну і незабутню Маму.
Саме про цю героїчну жінку, її вікопомний подвиг — наша розповідь. Розповідь про материнський подвиг Олександри Деревської, котрий продовжувався упродовж її величного і нелегкого життя, того життя, що минало в материнських клопотах і турботах, у постійній і напруженій жіночій праці.
Для того щоб більше дізнатися про неї, мені довелося прочитати книги про неї, прочитати безліч публікацій про цю велику Матір та її дітей, ознайомитися з багатьма документами та копіями документів у Роменському краєзнавчому музеї, побувати в меморіальному музеї О.А. Деревської, що у свій час діяв у колишній Роменській школі-інтернаті, що носила її ім’я, поговорити з людьми, котрі знали її за життя і зберегли про неї спогади.
Звичайно ж, почути про неї багато вдячних і добрих слів від її дітей. Я прагнув не лише висвітлити велике життя Олександри Деревської, але й вивчити питання оцінки її материнського подвигу, питання увічнення пам’яті Олександри Аврамівни, увічнення пам’яті цієї прекрасної жінки-трудівниці засобами образотворчого мистецтва, відображення її материнського подвигу в українському поетичному слові тощо.
На мою думку, українське суспільство, світове співтовариство ще не в повній мірі оцінили і відзначили її життя і невтомну працю, ще не в повній мірі вичерпали всі можливості, щоб увічнити її пам’ять, її величний і незабутній подвиг.
Олександра Аврамівна Деревська. Легендарна мати-Героїня…
Тепер уже багатьом відоме це ім’я. У важкий для нашої країни час вона усиновила, виростила і виховала 48 дітей різних національностей, батьки яких загинули на фронтах, від голоду або за інших обставин, пов’язаних із війною.
В одній сім’ї 48 братів і сестер! 48 дітей різних національностей, різного віку, з різними характерами і звичками! Яку ж мужність і силу, благородство душі повинна мати жінка, котра добровільно взяла на себе такий важкий тягар.
Її юність припала на початок буремного ХХ століття. Донька робітника — нафтовика з Грозного — рано зазнала на собі гніт і безправ’я, але виростала доброю дівчиною з ніжним і щирим серцем, що було готове відгукнутися на чиюсь біду чи горе.
А ще була мужньою і сміливою. В 16 років вона вже була медсестрою в госпіталі, брала участь у бойових діях, там же, на фронті, знайшла і свою долю, побравшись з Омеляном Деревським, з котрим познайомилася у госпіталі... А там народилася і дитина, яка, на жаль, незабаром померла. А горю молодої матері не було меж. Та життя брало своє, а ще життя було складне і напружене.
То були надзвичайно тяжкі часи. Громадянська війна пустила по світу тисячі сиріт. Зустрічаючи голодних і обірваних дітей, що тинялися у сплюндрованих містах і селах, на залізничних станціях, серце Олександри стискувалося від болю. Як їй хотілося зібрати всіх цих нещасних біля себе, нагодувати, зігріти їх материнською ласкою.
Якось на одній багатолюдній станції трапився випадок, який визначив усе подальше життя Олександри Деревської. На пероні до неї підійшла молода жінка і попросила потримати кілька хвилин дитину.
— Я незабаром повернуся, — сказала вона.
Але минула година, друга, а незнайомка так і не з’являлася. Дитина заплакала. Намагаючись заспокоїти її, Олександра розгорнула пелюшки і побачила там записку: «Мене не чекайте, я не повернуся!..»
«Ну що ж, — вирішила Олександра. — Чужого горя не буває. Бути дівчинці моєю...»
Так у Олександри Деревської з’явилася перша дитина. З цієї хвилини думка про голодних, знедолених дітей не давала Олександрі спокою. Їх біда стукала в її серце. Вона прагнула почути її, відізватися на неї.
Минали роки. Країна загоювала рани війни, відбудовувалися міста і села, споруджувалися нові заводи і фабрики, селища і міста. За мирну працю взялися і Деревські. Вони росли, міцніли, мужніли разом з усією країною. Сашу, тепер уже Олександру Аврамівну, захопила робота дієтсестри в лікарні, а Омелян Деревський освоїв спеціальність майстра бурових робіт. Його нова професія не дозволяла сім’ї довго засиджуватися на одному місці. Після Грозного, де молоді Деревські вперше відчули радість вільної творчої праці, — Вознесенські нафтопромисли, Майкоп, Баку, Сахалін... То були роки величезних подій і змін, роки надій і творення.
Дружно, щасливо жила сім’я Деревських, радісною була їх праця. Та найбільше людське щастя приносили їм діти. Тепер їх було вже троє. Після Панни Деревські усиновили ще й двох хлопчиків — Дмитрика і Тимошу. Діти прив’язалися до нової матері, росли здоровими, старанно вчилися в школі. Олександра Аврамівна повністю віддавалася їх вихованню, вміло формувала їх характери, прищеплювала працелюбність, благородство, чесність.
Коли почалося освоєння нового нафтового району на Середній Волзі, досвідченого бурового майстра Омеляна Деревського направили в Сизрань. Країні потрібна була нафта, багато нафти. І колективи нафтовиків, де працював Деревський, не шкодували сил, щоб видобуток «чорного золота» збільшувався з кожним днем.
Підступний напад гітлерівців застав сім’ю Деревських у місті Ставрополі в Росії. А незабаром із заходу почали прибувати ешелони з евакуйованими стариками, жінками, дітьми. Багато дітей осиротіли вже в дорозі, адже дорога була довгою і небезпечною, поїзди зазнавали обстрілів фашистської авіації, бомбардуванню. У багатьох дітей батьки воювали на фронті. Дитячі заклади були переповнені, а діти все прибували і прибували.
В один із днів Олександра Деревська прийшла на приймально-розподільчий пункт. На той час дітей, що були більш міцнішими, вже розібрали, лишилися тільки хворі та немічні.
— Хто з вас втратив маму? — запитала Деревська.
Відгукнулася дівчинка років трьох-чотирьох. Вона тихенько повторювала: «Мамо, мамо». Жінка підійшла до сироти, пригорнула до себе. Додому вони повернулися удвох… Уже в новій домівці дівчинка опам’яталася, розплакалася і повідомила, що в неї ще були братик і сестричка. Після довгих пошуків Олександра знайшла всіх їх і забрала до себе. Як зраділи вони, опинившись під одним дахом, під материнським крилом. Так за кілька днів родина Деревських поповнилася чотирма синами і дочками війни.
А сім’я продовжувала рости, як у тій казці, як з води. Незабаром привезли дітей з оточеного Ленінграда, і місцева влада звернулася до населення з проханням дати дітям тимчасовий притулок. У Деревських ленінградське поповнення становило дев’ять дітей — Лідія, Ніна, Юра, Володя, Олександр І, Валентин, Олександр ІІ, Раїса, Дем’ян.
Дев’ять виснажених дітлахів. Дехто з них не міг навіть рухатися. А всього сім’я тепер налічувала вже сімнадцять дітей — від немовлят до 15-річних юнаків. Треба було одній всіх виходити, поставити на ноги. І це в найважчі воєнні роки, коли не вистачало продуктів (навіть хліба), одягу, ліків, палива, коли дешева карамелька була великим святом для дітей.
Звичайно, нічого не знаходять героїчного в тому, що жінка-мати часто недосипає, схиливши голову над ліжком хворої дитини, пере і штопає їй сорочечку чи штанці, годує своє дитя з ложечки. Це вважається обов’язком, долею жінки.
Можливо, догляд за однією дитиною і не вимагає героїчних зусиль матері. А коли їх двадцять сім, сорок вісім? І не просто двадцять сім, сорок вісім, а хворих, виснажених, таких, що не пам’ятають материнської ласки, коли навколо горе і лихоліття. Уявіть собі це, і ви погодитеся, що виховати сорок вісім дітей — це майже неймовірно. Це вже справжній подвиг...
В 1945 році Омелян Деревський отримав призначення до Ромен начальником будівельної контори тресту «Укрнафтопромрозвідка», і незабаром їхня численна сім’я перебралася до Ромен. Незабаром у роменській районній газеті була надрукована стаття про їхню сім’ю. Поселилися Деревські в Ромнах недалеко від вокзалу, на вул. Інтернаціональній, 14.
А сім’я збільшувалася з кожним днем, бо Олександра Аврамівна приводила до своєї домівки все нових і нових дітей. У кінці 1950 року свою рідну маму мали вже 36 дітей, серед них 21 хлопчик і 15 дівчаток. Крім будинку, Деревським виділили вантажну машину, два гектари землі під город. Сім’я Деревських постійно отримувала можливу за тих складних післявоєнних літ допомогу, допомогу від роменців.
Але, варто зазначити, що певний час з боку освітніх органів Ромен і обласного центру були спроби відібрати дітей у Олександри Деревської, відправити їх в інтернати і дитячі будинки. Але всього один день перебували в місцевому інтернаті хлопчики і дівчатка Деревської, а наступного дня всі вони повернулися додому, до рідної оселі, до рідної матері… Подібні спроби з боку влади повторилися і в останні роки життя Олександри Аврамівни.
Сьогодні представників сім’ї Деревських можна зустріти в багатьох містах і селах нашої країни і за кордоном: в Москві і Ленінграді, Києві і Харкові, Якутську і Цілинограді, в Ромнах і на острові Діксон, Недригайлові і в Куйбишевській області...
Їх багато: два Петра, два Дмитра, два Володимири, два Олександри, дві Віри, дві Ніни, дві Валентини, Катерина, Ольга, Ліда, Федір, Дем’ян... Разом із сім’ями буде понад 140 чоловік. І скрізь вони — українці, росіяни, татари, чуваші — як єдина сім’я. Тепер усі діти Деревської вже дорослі. Дорослими вже стали і їхні діти, котрі вже мають своїх дітей. Але найдорожчою людиною на землі для них всіх залишилася мати — Олександра Аврамівна
О.А.Деревська, розмовляючи якось із письменницею Іриною Шкаровською, висловилася: «Мені дивно слухати, коли працю жінок з виховання дітей порівнюють із працею на підприємствах. Не вважаю це працею — це радість, щастя, яке не кожному випадає».
Варто зазначити, що, крім материнських клопотів, Олександра Аврамівна не цуралася і громадської роботи, неодноразово обиралася депутатом Роменської міської ради, була членом батьківського комітету в школі.
Важка праця, неспокійні ночі і нелегке життя вкоротили їй віку, і 1959 року її не стало. Похована вона на центральному цвинтарі міста Ромен, і до її могили не заростає вічна стежина пам’яті.
Її нелегку материнську працю високо оцінювали ще за життя, а слава прийшла вже після смерті. Хоч ще за життя її було нагороджено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», пізніше — орденом Трудового Червоного Прапора. Через багато літ по її смерті —у 1974 році їй посмертно було присвоєно почесне звання «Мати-героїня».
В Роменському краєзнавчому музеї зберігається Указ Президії Верховної ради СРСР, в якому сказано: «Президія Верховної Ради СРСР Указом від 20 березня 1974 року, відзначаючи високий материнський подвиг, виключну самовідданість і патріотизм Деревської О.А., яка виховала в роки війни 48 дітей різних національностей, присвоїла Деревській Олександрі Аврамівні почесне звання «Мати-героїня». Золота медаль матері-героїні й понині зберігається в Роменському краєзнавчому музеї. Ім’я матері-героїні О.А. Деревської присвоєно тоді ж Роменській школі-інтернату.
Варто зазначити, що в Ромнах бережуть пам’ять про свою велику землячку. Одна з вулиць Ромен нині носить її ім’я. На тому будинку, в якому колись жила Олександра Аврамівна, а нині живуть її нащадки, встановлено пам’ятну дошку.
Про О.А.Деревську ще будуть писати газети і журнали, книжки і малювати картини, творити скульптури, кінофільми, складати вірші і пісні, адже ще за життя її ім’я стало легендою. Так, Олександра Деревська давно вже стала легендою, тож не дивно, що до її незабутнього образу неодноразово звертаються поети, художники, музиканти, кінематографісти. Її вже давно називають Роменською мадонною — саме так називають її поети у своїх поетичних творах, а художники саме так підписують її портрети.
Багато чудових слів О.А. Деревській присвятив патріарх української поезії, поет-пісняр Олекса Якович Ющенко. В його творчому доробку, зокрема, лірична поема «Роменська мадонна». До незабутнього образу Олександри Деревської зверталися у своїх торах місцеві поети Андрій Кубах, Тетяна Лісненко, Павло Нищий, Віктор Шатан.
Жінка-мати, жінка-героїня, жінка-легенда, знана і уславлена на весь світ Роменська мадонна через чверть століття по смерті звелася в бронзі на тлі рожевої кам’яної стели біля школи-інтернату в рідному місті, де вона колись жила. Традиційними вже стали в Ромні і зустрічі дітей О.А. Деревської, які приїздять до нашого міста, щоб уклонитися своїй рідній Мамі.
Вона набагато випередила час, адже сьогоднішні будинки сімейного типу — це повторення її подвигу, це повторення її дому, її серця, котрі обігріли серця і душі дітей, знедолених війнами та іншими лихами.
Як ніколи і сьогодні материнський подвиг Олександри Аврамівни Деревської стає на часі. Адже ці діти потребують батьківського піклування, материнського тепла, родинного затишку. Будемо пам’ятати цю велику жінку, наслідувати її подвиг і не лишимо в біді дітей.
Її подвиг звеличує наше місто, нашу державу, де творився цей подвиг. За ініціативи Громадської організації «Меморіал подвигу Роменської Мадонни» та її Сумської обласної філії у свій час зверталися до керівництва нашого міста й депутатського корпусу з проханням підняти клопотання про заснування нової української державної нагороди — ордена Олександри Деревської, якою б можна було відзначати громадян за заслуги з порятунку і вихованню дітей, що втратили своїх близьких.
Цим орденом можна буде вшановувати тих жінок, тих діячів і ті установи, які багато зусиль віддають вихованню дітей, тих матерів, котрі попри труднощі нашого сучасного дня продовжують народжувати і виховувати дітей, тих матерів, котрі створюють будинки сімейного типу, повертають дітей в коло сім’ї тощо.
Варто згадати й той факт, що з ліквідацією школи-інтернату в нашому місті перестав існувати і громадський музей О.А. Деревської, що діяв при ній. Тож чи не настав час, щоб відродити новий музей, присвячений О.А. Деревській, який обіцяв наш міській голова її дітям?
І на останок: з колишнього музею О.А. Деревської було викрадено (я вважаю, що саме так) погруддя О.А. Деревської, що перебувало в ньому. Воно під загрозою, адже погруддя гіпсове і має зберігатися у закритому приміщенні. Гадаю, що правоохоронні органи знайдуть зловмисника, повернуть його місту і він стане першим експонатом нашого майбутнього комунального музею О.А. Деревської, котрим би гордилося наше місто і котрий би привертав до нашого краю туристів, про яких ми так багато говоримо і так мало робимо.
Григорій ДІБРОВА,
краєзнавець, керівник Сумської обласної філії Громадської організації «Меморіал подвигу Роменської Мадонни»