1974. ОЛЕКСА ЮЩЕНКО. РОМЕНСЬКА МАДОННА. ПОЕМА
"Визначаючи високий материнський подвиг, виключну самовідданність патріотизм Деревської О. А., яка усиновила в роки війни 48 дітей різних національностей і виховала їх, присвоїти Деревській О. А. почесне звання "Мати-героїня"
Із Указу Президії Верховної Ради СРСР.
"Роменська мати - звали її, нагороджену орденом Трудового Червоного Прапора та медаллю "За доблесну працю в Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 р. р."
Пам'яті Олександри Аврамівни Деревської
Літа фашистської навали
Не вбили душу в ній живу.
Мадонною її назвали,
Я ж Матір'ю її назву.
Бо Мати аж ніяк не гірше,
По-нашому, звучить в світах.
То ж вирушаймо, друже-вірше,
На материнський славний шлях.
Ще на зорі нового віку,
У вісімнадцятім, вона,
Співуча Леся, чоловіку
Сказала: - Що за дивина!
Як поверталися з шпиталю
У пізню пору я сама,
До мене голос, повний жалю,
Долинув раптом: "Мамо... ма..."
"Невже на матір я вже схожа?
Ну, говори мені мерщій!"
А він лишень подумав "гожа"...
"Щось материнське є у ній".
Не дивно в час важкий розрухи
Знайти сирітку під кущем...
Та в кого б вистачило духу
Лишить малого...
Серця щем
Розлився вмить по всьому тілу...
"- Я стала іншою тепер.
Ти, друже, - батьком!
Хоч невміло,
Та перейду із медсестер
У матері...
Як у романі
Життя нове у молодих,
У червонарма Омеляна
І в медсестри, як бій затих,
То вже історія прадавня...
У місті Грозному аж трьох
Взяла тоді на виховання
Дрібних сиріток, як горох...
А чоловікові робота
Жадана всяка на віку.
На Сахалін йому охота,
До нафтоносного Баку...
І ми у праці, й діти з нами...
Були і труднощі, як скрізь,
Та йшли ми чесними стежками -
В життя - йди рівно, а не лізь!
Бо лізти, звісно ж, не людині, -
То справа чорного жука...
Проходим чесно по країні,
Що нам з дитинства не чужа.
Вже наші діти - допомога
Нам не яка... Та ось нова
Непережита ще тривога,
Як хмара, важно виплива.
Війна Вітчизняна... І знову
Смертей і сиріт...
Чорне зло...
Яку ж тут треба постанову?
Щоб серце в грудях лиш було.
Не знаю, доля то, чи, може,
Лиш випадок який сліпий, -
Звичайно ж, то не ласка божа,
Що ми вже в області Сумській.
Ромни, або Ромен казали.
То - місто. Легко дім знайшли
В Новолозовці, за вокзалом,
Хоч далеченько від Сули.
Сула й Роменка - ріки чисті.
І діти наші - біля них
Зростали потихеньку в місті.
Були, звичайно, сльози й сміх.
Ну, от: "знайшлось" на залізниці
В лахмітті чорному, брудне,
Таке, що страх було дивиться,
Іще дитя для нас одне...
Його ми разом одмивали,
А старші стригли, як могли,
І зодягали, й узували,
І казку склали край Сули...
Тепер, як "ляля в льолі білій",
Мовляв, Шевченко... (Він колись
В Ромні бував). Хлопчина милий
Очима смішно блись та блись!
Не може сам себе впізнати,
А був неначе сажотрус...
До нього хтось: - Ось -
Наша Мати. Вклонися, намотай на вус!
Всі легко дім запам'ятали,
Бо наша вулиця несла
Ім'я Інтернаціоналу, -
Вона мов символом була
І нашої сім'ї - родини:
В ній діти із усіх країв...
І мати не одну годину
Дохідливих шукає слів,
Щоб про міста їм розповісти,
Ще лиш закладені й старі,
Бо тут майбутні машиністи,
Геологи і шахтарі...
І вже хтось мріє про Тбілісі,
Про Грозний і про те Баку,
Де батько з матір'ю зустрівся
В шпиталі вперше на віку...
А потім оповідь снується
Синів і дочок із сім'ї,
- Згадай-но, як те місто зветься?
Які були батьки твої?
- Не знаю... тільки в сні неначе
Або мов кадри у кіно
Промиготять... Ледь-ледь побачу
Лиш на хвилинку: бо - давно...
- Мою матусю, кажуть, вбили -
У ліс до партизанів йшла
За хлібом... Крикнула щосили
Востаннє: - Донечко мала...
- Мою загнали до вагона,
Щоб завезти в чужинський край...
Сусідці мовивши "прощай",
Стрибнула в темінь із розгону...
...Війна кінчалася. Поволі
Згасало полум'я пожеж.
Війна минала, але голі
Блукали сироти у полі...
- Що? Візьмемо! Берем. Авжеж!
У нашу візьмемо родину.
...Прозориться в лугах Сула.
- Любов отам в тяжку годину
До матері в дітей зросла.
- Порадниця вона для мене...
І вчителька. І лікар мій,
Де цвіт густий навкруг ромену,
Де світ увесь тепер для мене
І перших лет юнацьких мрій...
- Було - над кимось плаче гірко:
Не їсть мале, кричить, не спить...
Ти проясни, вечірня зірко,
В недужого до чого хіть?
Як розгадать малого блі,
Коли не може ще сказать?
Ось поправляється поволі,
І - радість в мами! Благодать
У домі нашім... Променисті
Засяли очі... Радий плач...
І доня в ненинім намисті...
І на одужання сурмач
Натхненно грає... Не впізнати
Тоді будиночка і всіх
Тих мешканців, що пестить Мати,
Синів і донечок своїх.
- Ось, крихітко, ти й здоровенька!..
І сміх проміниться в очах.
І гордо випросталась ненька,
Й стало веселіш в Ромнах.
Трагедій скільки тут за кожним...
А треба ж ніжність влить в серця -
Без доброти їм жить не можна...
Їм треба нені і отця,
Щоб душі їх не зачерствіли,
Щоб радість сум не переміг,
Щоб навпіл все вони ділили,
Щоб дивом був і дощ і сніг;
І щоб красу лугів, Роменки,
І стародавнього Ромна,
Коси понад Сулою дзеньки
І жайворонкова струна -
Все, все до решти відчували,
Вклонялись квітці і росі
Й землі господарями стали
Дівчата з хлопцями усі...
Ви, материнські думи- ночі,
І сліз невидимих краплинь...
Дитя не тільки їсти хоче -
Йому у душу ти пролинь.
І не одна душа дитяча
Уздріла Матері сльозу.
Любов до Матері гаряча
Росла у тишу і грозу.
Вони знайшли в цій дивній жінці
І Матір, і сумління вись.
У серці доброти по вінця...
Такому серцю поклонись.
...Літа минали... Як пташата,
Що виросли в гнізді своїм,
В життя повинні поспішати
І покидати рідний дім.
І звідусіль писали потім
"Дрібні" до матері листи.
Слова звучали чистим злотом,
Як жайвір - співом з висоти.
***
- Мамо рідна! Ви розповідали
Про моря і далекі світи.
Ось і мій не близький... Із Уралу,
Казко Бажова, прилети.
***
- Мамо рідна! Я пам'ятаю
- Вашу оповідь про Баку.
Скільки чарів оцього краю...
Взяв задачу я не легку,
Щоб хоч трохи про квіти ранні
Розказать, не зів'ялити їх...
Золоті вони та багряні
У чарівному Ленкорані...
Їх торкнутися навіть гріх!
Ні, таких у легендах шукати
І в казках хитромудрих дарма...
Кличу в гості сюди вас,Мати,
І природа кличе сама!..
***
- В нас, можливо, у Магадані
"холод лютій" прокаже хтось.
А отам на роменськім майдані,
Спеку нам пережить довелось.
Я тут маю кожуха такого,
Що ніякий мороз не проб'є!
Дайте звістку.
А вислать є змога
Все, матусенько, серце моє...
...Листи за листом, як сніжинки,
Полетіли - немає кінця...
Та одвіту від Матері-жінки
Щось не чуть...
Затремтіли серця.
Не гадаючи довго-предовго,
Прилітають самі до Ромна.
Воркута, острів Діксон і Волга,
Казахстан...Що ота далина!
Всі - у Новолозовку роменську, -
Там бо Мати, найкращий їх цвіт.
М'яти грядку побачать "студентську",
Що на шлях вже вилазить крізь пліт...
(Нас бо звала Матуся, бувало,
І "студенти", і "слюсарі",
Разом з нами "студіювала"
Ще й граматику до зорі...)
СОРОК ВІСІМ ДОНЬОК ІЗ СИНАМИ,
Не змовляючись, прибуло...
До єдиної рідної Мами,
Під єдиної хати крило.
Хто з Донецька,а хто з Сахаліна -
І моря, і міста, і краї...
Одночасно стають на коліна
Вихованці одної сім'ї.
І звучать урочисто Указу
Із самої столиці слова...
Серце Матері дороговказом
Для усіх, хто сюди прибува.
Музикант з білоруської пущі
Із мотивом новим "Піснярів"...
Із Молдови пісні невмирущі
Та "Букет", що заграв, зазорів...
"Петро 1-й" і Другий - зі Львова,
Катерина також - не одна -
Не цариці, а рідні сестриці!..
Не злякала дітей далина!
Тут чорняві, біляві та русі...
48 - і дочки й сини.
Із Якутська та Білорусі -
Не існує для них далини.
Пам'ять Матері владно їх кличе,
Рідний дім, незабутній поріг:
Покоління сім'ї робітниче.
Знак печалі їх чола обліг...
Що один з Воркути. Він до себе
"Кіт-воркіт"промовля жартома.
"Тут маленьку поправочку треба:
"Кіт-Воркут"! -
жартувала й сама.
Троє з Києва - із "Арсеналу",
З гідростанції турбініст...
Один одного впізнавали -
Помужніли...Та й інші на зріст...
Шахтарі, слюсарі, інженери
І геологи - всі прибули.
Рідна хата... Відчинені двері.
І туманець поплив з-над Сули...
Чи туман, чи людський сум спливає
І на Новолозовку ляга...
Мати в кожному з них оживає.
Кожна рисочка дорога...
Кожен подих, мов клятви частинка,
Кожен погляд - на неї живу.
Мудра вчителька. Сива жінка.
...Я Вас Матір'ю просто зову.
А зовуть ще Роменська мадонна...
Не перечу, бо можна й так,
Вас назвати за ніжність бездонну -
Найдорожчий сердечності знак,
Прилетіли. Дорога далека...
І помітили угорі
Над будинком кружляли лелеки,
Прихопивши на крила зорі...
В один голос озвалися діти:
- Наш доземний тобі уклін...
Нас учила співать і радіти...
СОРОК ВІСІМ - такий наш загін.
Сорок вісім... А вже й онуки...
Слухай, наше сумління ясне, -
Пам'ятаєм натружені руки,
В згадці все, що було, промайне.
Все затихло. Вже схід зазорів...
У великій змагалася битві
Ти від імені всіх матерів,
Що загинули, зникли навіки, -
Їх одна замінити змогла.
Ми серцями росли не каліки,
Бо усім вистачало тепла.
...І здалося - почула їх мати,
І озвалась до них вона...
Забажалося всіх упізнати, -
Видивлялася із вікна...
І, як промінь ранковий чиста,
Перед ними постала враз
З гордим іменем комуніста
Слово мовивши, як наказ:
- Ви не сироти в світі без роду,
Ви мій скарб. А тепер ваш час
Відшукати скарби для народу,
Як шукала й ростила я вас.
Хтось там схлипнув?
Що я вже сива?
Я й сварилась, коли було слід...
Коли б знала, яка я щаслива,
Бо в грудях ваших серце - не лід.
Гляньте, милі!
Вже сходить сонце
Із-за річеньки, з-за Сули,
Де знайшла я синка і доньцю,
А ви Матір свою знайшли.