2001. ПРО ЦЕ НЕ МОЖНА ЗАБУВАТИ. Л.Тищенко-Деревська, «Вісті Роменщини», № 48, 16 червня

 ПРО ЦЕ НЕ МОЖНА ЗАБУВАТИ

Велика Вітчизняна. Чим далі відходить вона у минуле, тим го­стріше розумію, який великий подвиг звершив наш народ.

Особисто мені війна відміря­ла по повній програмі. Хоч і не вважаюся її учасницею, та зо­бов'язана зустрічі з найлюдянішою жінкою, з добрим серцем матір'ю, яка не рідна мені по крові, але найрідніша і найдорожча по совісті до са­мої смерті, - Олександрою Аврамівною Деревською.

Війна - що може бути страшнішим у житті! Тут не обійтися без втра­ти близьких, рідних тобі лю­дей. Але, якщо без батьківської опіки залишається маленька, безпомічна та до того ж ще й хво­ра людина, - це вже трагедія. Ми часом не можемо байдуже прой­ти мимо викинутого котеняти. Го­дуємо його, лікуємо, радіємо, як­що воно поправляється, і лише згадуємо, яким було бридким, коли забрали в дім. Таким страш­ним, хворим і безпомічним "коте­ням", котре не стояло навіть на ногах, та й сидіти не було на чому, потрапила я до мами Деревської.

Було це у 1942 році, коли, ча­стково прорвавши Ленінградську блокаду, відкрили дорогу життя по Ладозькому озері. Нас, хворих на цингу і зморених голодом дітей, які перебували у Ленін­градських дитячих будинках, у числі перших евакуювали в гли­бокий тил.

Батьки наші лежали у братсь­ких могилах, віддавши своє жит­тя на фронтах війни, а матері весь мізерний ленінградський пайок віддавали дітям, приріка­ючи себе на голодну смерть.

Я, як і сотні інших дітей, зна­ходилась в одному з тих поїздів, що ішли в тил. Тих, хто не ходив і не сидів, клали по троє на поли­цю. До пункту призначення дої­хала я одна.

Привезли нас на Волгу, і тре­ба було переправитись на другий берег річки. Розмістили у трюмі пароплава. Я лиш пам'ятаю, що там було темно. Нас знудило, і єдиною світлою плямою виднілося обличчя виховательки. Вона бігала з якимось великим мішком у руках від одного до другого, ви­тирала дітвору, а сама плакала і все повторювала: "Ой, я ж їх не довезу, милі дітки, потерпіть, трішечки залишилось". І я ледь відповіла: "Витримаю". Нарешті пристали до берега. Нас на руках виносили і клали прямо на землю. Скільки мені було тоді років - не знаю, але пам'ятаю, що до війни ходила. Нам роздавали пакунки з надписом "Лені­нградським дітям", але руки їх не тримали і вони па­дали. Тоді мені поклали гостинці на груди, закинувши руки на­вхрест. Я притискувала пакунок, а дістати звідти нічого не могла. Якийсь чоловік звернувся до жінок, котрі стояли на березі, щоб ті взяли хоч по одній дитині в дім, у кого є корова чи коза. Ті стали ходити поміж нас і вибирали тих, хто хоч якось міг сидіти. Через мене ж переступали і вирок був однозначним: "Ця помре".

Мене відправили в лікарню. Прогресувала цинга - вже по­гнили зуби, почали гнити ясна, щока, нижня губа не закривала­ся і з рота текла смердюча сли­на. Довго я там лікувалася, з тру­дом почала пересуватися. А од­ного разу лікарка сказала, що знайшла мою маму і вона за мною прийде. Наступного дня мама й справді прийшла. Я аніскілечки не сумнівалася, що вона не моя. У неї навіть плаття було таке, як у моєї ленінградської мами.

- Де ти так довго була? - кинулась я до неї, і все розпиту­вала, розпитувала. А вона лагід­но пригортала й говорила про те, що загубила свою дівчинку під час бомбардування поїзда. Та мені все те було байдуже, голов­не - що знову знайшлася мама.

Нею стала Олександра Аврамівна Деревська.

Аж два кілометри несла вона мене на руках до свого будинку. Увійшовши у двір, поклала на траву і сама сіла, а нас обступи­ло п'ятнадцятеро хлопчиків та дівчаток. Вони закам'янівши ди­вилися на мене. Потім хтось ска­зав: "Мамо, та вона ж схожа на мавпу". А мама лагідно й спокій­но пояснила дітям, що я з бло­кадного Ленінграда і тепер жити­му тут.

Відтоді й почалася боротьба за моє друге народження. Мама тримала кіз і через кожні дві го­дини поїла мене теплим моло­ком.

Цілий рік я провела на печі, де спеціально відгородили куто­чок. Моє тіло було всипане нари­вами, особливо мучили суглоби рук і ніг. Перенесла неймовірні страждання через коросту, маля­рію. А мама терпляче доглядала за мною, купала у різних травах, відпарювала у російській лазні. Так продовжувалось упродовж року.

Скажу, що мама свідомо під­бирала тяжко хворих дітей і кож­ного лікувала сама.

У дитинстві ми сприймали мамину ласку як належне, і, лиш ставши самі батьками, прийшли до гострого розуміння того, що були свідками життя-подвигу, який здійснила мама щоденною працею протягом багатьох літ. Скромно, непомітно, безкорисно, рятуючи дітей від голоду, холоду, безпритульності, вкладаючи у кожного з нас частинку душі.

Хай же спокійно сплять 25 солдатів у братських могилах, їх діти не пропали на дорогах війни, їх виходила, не втративши жод­ного у той голодний воєнний час, наша мама.

І нехай не подумає читач, що хочу сказати лиш про себе. Ні, на власному прикладі я хотіла роз­повісти про те, яких дітей дово­дилось виходжувати нашій мамі, вдихаючи в нас життя, і як їй було тяжко.

Особисто я засвоїла мамині уроки доброти і працелюбства на все життя. Перед її пам'яттю схи­ляємо голови і коліна не лише я, а й троє моїх дітей і четверо онуків.

Лідія Тищенко-Деревська