Проект до Дня МАТЕРІ
Всім матусям на землі
(матеріали для використання при підготовці заходів до Дня МАТЕРІ)
Ведучі – двоє
Всі поезії читаються під живу музику (фортепіано)
На екрані – 100 сюжетів про маму, сестру, бабусю...
День Матері відзначається у другу неділю травня, бо це місяць Пречистої Діви Марії, яка благословила у хресну путь свого єдиного сина – Спасителя людства. До Матері Божої звертаються християни, просячи заступництва і допомоги. У травні, коли природа Мати виряджає свою доню Землю в пишному уборі весняних квітів у дорогу життя, праці й радості, люди висловлюють подяку материнській самопожертві і відзначають День Матері.
День Матері! Це день, коли вітають матерів, дарують квіти і усмішки, висловлюють свою шану, любов і повагу. І роблять це всі: і неповнолітні діти, й ті, що вже стали дорослими, можливо, вже й самі є батьками. У цей день згадують світлу пам'ять і тих матерів, що відійшли у вічність, але завжди живуть у серцях своїх дітей.
Вічна Мати,що зветься Марія, Шле молитви за нас в небеса, І горить в кожнім серці надія, І щомиті любов воскреса...
Купала у любистку мене мати,
Щоб мала я і щастя, і красу,
Тепло небес уміла передати,
Його в душі завжди своїй несу.
Купала в чебреці, купала в м’яті,
Це відганяло лихо за межу.
А у садку – жоржини ледь прим’яті,
Я їх красу і досі стережу.
Купала в звіробої мене мати,
І клала в купіль гілочки сосни.
Щоб я уміла вірити й кохати,
І пестить цвіт квітучої весни.
В мелодіях пісень купала мати,
І голос свій мені весь віддала.
Щоб я уміла лагідно співати,
Щоб, як веселка, сонячно цвіла.
***
Любить людей мене навчила мати,
Їм дарувать і усмішки, й пісні.
А ще навчила працю поважати,
І спів пташиний ранній навесні.
Навчила мати радуватися сонцю,
І низько-низько кланятись землі.
І пестить рожу, що зорить в віконце,
І ніжить пташку, що співа в імлі.
Навчила ненька хліб свій поважати,
І хліборобську працю величать.
Мене навчила сіяти й орати,
І як хлібину різати почать...
А ще навчила всіх пісень співати,
І щедрості навчила, й доброти.
Любить весь світ мене навчила мати,
І цю любов до скону берегти.
Мої батьки
Батьки мої живуть у тім селі,
Куди ведуть шляхи курні й дороги
Куди завжди вертають журавлі,
А з ними й я: до отчого порогу.
В селі отім – ліси, сади, поля,
Село оте – як писанка, красиве.
На колос буйний щедриться земля,
А в тій землі – краса людська і сила.
Весною там хвилюються сади,
І повені черемхові й бузкові…
А восени – незаймані плоди,
В обійми манять запахи казкові…
Живуть батьки у хаті, край села,
Не нарікаючи на доленьку ніколи.
В городі – лад і повен двір зела,
З якого мед збирають мудрі бджоли.
Роки ідуть: то осінь, то весна,
На скронях все білішають сивини…
А в мене в серці – сповідь голосна
За всі мої і братові провини…
Нехай вони, як зернятко, малі,
Бо як усі, від інших – ні, не гірші!
Отож живуть батьки мої в селі, -
Частенько я присвячую ім. вірші…
Пишу ім. оди, сповіді й пісні
Про білі вишні й мальви коло тину,
Про спів пташок і грози навесні,
Про батьків двір і мамину хатину.
Про пісню мами й диво-рушники,
Що в хаті на стіні, неначе крила…
То все іі натомлені роки, -
Вона їх шила, наче говорила…
В дворі у батька – м»ята й сокирки,
Всьому тому уміє дати раду.
Там – помідори, свіжі огірки,
А там – важніють грона винограду.
В дворі весною квітнуть спориші,
А в червні – знов шовковиці медові.
Й велика радість в батьковій душі
За гарбузи в городині пудові…
Над зіллям тим погойдують джмелі,
Так пахнуть трави, росами умиті.
І батько мій в солом»янім брилі
Куштує вдячно груші соковиті…
…Як голуби, воркують у селі,
Тамуючи в серцях своїх тривогу…
Бо на крило зібрались журавлі, -
І знову їх проводити в дорогу.
Так день за днем продибають літа…
В душі слова карбуються курсивом.
В батьків моїх – вже осінь золота..,
В селі вона непрохано красива
***
За осінь ту, що замітає
Стежки у маминім саду,
За шлях курний під яворами,
Яким в село щотижня йду.
За тепле літо, що медами
Жоржини й мальви напува…
За те, що трепетна троянда
До мене очі відкрива…
За весни – білі наречені,
За яблунь запахи в дворі,
За тихий день і свіжість ночі,
За неба вічність угорі.
За клен, калину і осику,
За ясен-красень і вербу,
За теплу усмішку і радість,
За сум раптовий і журбу…
За голос птаха, що на гіллі
Чарівні звуки залиша…
За звіробій, чебрець, ромашку,
За все, чим повниться душа.
За душу щиру, небайдужу,
За весен шум, рожевий квіт
За те, що я живу і мушу
Любить душею білий світ!
За те, що в радості й печалі
І у молитві і в журбі
Де б не була днями й ночами -
Матусю, дякую ТОБІ!
Мамині рушники
Я чую мами пісню колискову,
Хоч йдуть невпинно зграєю роки…
А на стіні у хаті, як підкови,
Як крила птахів – білі рушники.
Вона з любов’ю кожен вишивала,
А за вікном – і місяць, і зірки…
Молилась Богу, шила і співала,
І птахи оживали з-під руки…
Складала чемно хрестики крилаті,
Червоні, білі, сині, - золоті!
І стільки їх було у нашій хаті,
Таких я більш не бачила в житті.
На рушниках тих мальви оживали,
І маки, і жоржини, й сокирки…
І серед них – птахи її співали,
Здавалось, з неба падали зірки…
Ті рушники у хаті – наче диво,
Вони з стіни до мене гомонять.
Із ними в хаті затишно й красиво, -
Неначе в душу зграями летять…
***
Мамо, мамочко, сива пташко,
Очі добрі, хоч в зморшках чоло.
70 років – збагнути важко,
Й на цій дорозі всього було.
Радість, мрії, байдужість, сльози,
Праця в полі – важка-важка.
Були теплі дні і жорсткі морози,
Втома в серці і біль в руках...
Нам із братом дали багато,
Жить навчили і вас любить.
Цінувати час і робити свято,
І по совісті в світі жить.
Але совість лоскоче душу,
В серці стукають ковалі...
А я знов червоніти мушу,
Що не частий гість у своїм селі...
Привезу з Ромен хустку квітчасту,
Не жалій. Запинай. І не плач.
Ти пробач мене, мамо, не часто
Я в село приїжджала. Пробач...
Рідко я помагала. Потому
(Так складалося завжди в житті)
Навіщала – і швидко додому,
Менше дома – а більше в путі.
Не встигала нічого зробити,
Злазить в погріб, принести води,
Щось спекти чи горіхів набити, -
А спішила у місто завжди...
То у тебе й здоров”я, можливо,
Бог раптово забрав за мій гріх...
А сьогодні щасливо й сміливо
Я вернулась на рідний поріг...
Щоб у пояс тобі поклонитись,
В день народження шану віддать.
І до серця твого прихилитись,
З ювілеєм тебе привітать.
І сьогодні в цю пору прекрасну,
Усі квіти, що є на землі,
Вам, матусю, ви – сонечко ясне!
Вам привіти несуть журавлі.
І хвилюється в полі хай колос,
І сюрчить в полі коник-трубач.
Я за дочок усіх на весь голос
Заявляю : “Матусю, пробач”...
За недоспані, трепетні ночі,
І за прикрощі, дані колись.
За печалі і сум, що пророче
Наче вітер, у хату неслись...
Я сьогодні для тебе, матусю,
Ладна зорі дістать голубі...
Але, мабуть, лишень посміхнуся,
Щоб продовжити роки тобі...
Прислів'я та приказки
· У дитини заболить пальчик, а у матері - серце.
· Матері ні купити, ні заслужити.
· Нема того краму, щоб купити маму.
· На сонечку добре сидіти, а коло мами - добре жити.
· Материн гнів, як весняний сніг рясно впаде,
· та скоро розтане.
· Добре й неньці, як дитина в славі.
· Нема в світі цвіту цвітнішого над маківочки,
· нема ж і роду ріднішого над матіночки.
· Який кущ, така й калина, яка мати, така й дитина.
· Вмерла мати - погас вогонь, що грів усю хату.
· Мати однією рукою б'є, а другою гладить.
Старість
Вона в вікно постукала раптово,
Коли мені так ніколи було,
Коли так мрії стигли малиново,
І все в душі буяло і цвіло…
Я по життю ішла, благоухала,
Для мене квітли весни і літа,
І я той цвіт і пестила, й кохала, -
Аж на порозі – осінь золота!..
Вона мені насипала в долоні
Якогось смутку, болю і жалю,
Позолотила навіть мої скроні,
Та я її по-своєму люблю…
Вона ж квітує мальвами крилато
І гронами в гіллі горобини.
Вона заходить в душу, наче свято,
Вона приходить часто в мої сни…
Люблю її з дощами листопаду,
Коли у шибку стукають вночі…,
Коли іду стежками твого саду,
А стиглі яблука під ноги – як м»ячі.
Люблю, люблю! Але мені не треба,
Щоб осінь цілувала у вуста…
І щоб губились в вицвівшому небі
Навіки золоті мої літа…
…Тепер вона постукала раптово,
Але ж її не ждала я, ні-ні!
Злякалася, заплакала і знову
Лишила сум в заплаканім вікні…
Її старалась я не помічати,
Але ж вона настирлива й німа…
Я їй не хочу більше пробачати, -
А вона йде, наївно обніма…
Жорстока старість… І не відвернутись
Від її обіймів і охань, і зітхань…
В дитинство босоноге не вернутись,
Й не треба тут ні слів, ані прохань.
Гадала, осінь просто вже настала,
Хай позолотить душу й побреде…
Та, мабуть, старість справді завітала,
Від неї не сховаєшся ніде…
Яблуня
Вгніздилась яблуня, стара і одинока
У кінці саду. Тиха і німа …
Сховалась, мабуть, від чужого ока, -
Тепер її потріпує зима…
Ламає вітер крила їй лелечі,
Мороз вкриває інеєм гілки…
А сіра пам’ять струшує на плечі
Немов сніжинки, вицвівші роки…
Нема сусідів, подружок немає,
І голосів пташиних теж нема…
То ж вітер злий гілки їй і ламає,
Вона ж бо крайня… Та іще й сама…
І нікому сердегу пожаліти, -
Частенько в землю скапує сльоза…
А коли квітом вкриються їй віти,-
Всіх полонить незаймана краса…
Тоді літають бджоли-медоноси,
Такі кумедні, сильні і святі,-
Але вона нічого в них не просить
У цім шаленім, прикрому житті.
А потім осінь. Яблука червоні
Постукують в саду і ніч, і день,
Або кладе прохожим їх в долоні,
Й подяки не чекає від людей…
А коли чує вересня розмову,-
Міняє сукню: світлу – на руду…
І поринає в сутінь вечорову:
Така вона страшна у цім саду…
Отож сховалась від чужого ока,
Її душа зітхає крадькома…
Бо все життя, як палець – одинока,
Сама у світі цім. Сама. Сама. Сама…
Деревській
(до 110-ї річниці з дня нар.)
Серед квітучих парків і алей,
Де щедрий сміх, малечі голоси,
Святкуєм знову – справжній ювілей
Жінці Добра, Славетності й Краси.
Ти – неземна! Ти в світі цьому – диво!
Ти – літо й осінь, весни і зима!
Вік прожила урочисто й красиво,
Хоч в ніч сльозу втирала крадькома…
Твої літа – неначе гральні карти:
Печаль і радість, смуток і жалі…
Ти твердо знала: жити тобі варто
Щоб нести дітям ніжність на крилі…
Хоча й чужим, але відверто й щиро
Всім віддавала щедрість і тепло.
Ти так жадала затишку і миру,
Щоб отим дітям радісно було…
Неначе птаха, билася в тривозі,
Сімейний вогник ніжно берегла…
Де б не була: чи вдома, чи в дорозі,
А стежка до дітей тебе вела.
О скільки серця! Скільки тої сили!
Скільки тепла, і волі, і снаги!
Терпіння в долі бережно просила,
Коли у душу падали сніги…
А ти жила! Ти мусила, бо знала,
Все проросте, що зерном віддаси…
Отож ростила, пестила, плекала..
Ти – жінка незвичайної краси!
Сьогодні знов цвітуть шалено віти,
І абрикоси, й сливи, й яблуні…
І знов у школі – внуки твої й діти,
Звучать вірші, і радісні пісні.
Ти чуєш, Мамо, світ тебе вітає
Твій подвиг в серці кожного зроста.
Він живить нас! Він в душах виростає,
Ти, Мамо – Два: чиста і свята!
Уклін тобі, велична і багата,
Твій рід – неначе зерно із ріллі…
Хоч прожила на світі небагато,
А який слід лишила на землі!
Пісня «Мамине чекання» Усова
Чекай мене, мамо
1. Не хворій, моя мамо, не треба
Я печалюся в сивій журбі…
Прихилю я до тебе півнеба,
А півнеба залишу собі…
Пр. Відверну і вітри я, і грози,
Від палючого сонця спасу,
Подарую жоржини і рози,
Із криниці води принесу.
Щоб у тіні твого листопаду
Засинали печалі й жалі,
Щоб до твого квітучого саду
Повертались з доріг журавлі.
2. Не сумуй, моя мамочко сива,
Посміхайся, як сонце весні.
Ти – як доля – велична й красива,
Розкрий душу, рідненька, мені.
3. Ти чекай мене, мамо, з дороги,
Я вернусь, хоч підбите крило…
Затамую і болі, й тривоги,
Щоб хоч трішечки легше було.
Пр.
Для тебе, мамо
Для тебе зорі з неба я дістану,
Тобі я заспіваю пісню для душі.
А хочеш, серед ночі Мавкою я стану,
Тобі, рідненька, присвячу вірші..
Для тебе я веселку намалюю,
Там неземні всі будуть кольори…
Весь білий світ тобі я подарую,
Усе віддам! Усе-усе! Бери!
За тебе я святим всім помолюся,
Якби вони тобі продовжили роки –
Як в твої карі очі я дивлюся,
То бачу там і небо, і зірки…
Для тебе стану я і осінню, й весною,
Заквітну білим квітом навесні,
Торкну тебе струною голосною,
Приснюсь тобі в веселковому сні.
До тебе я прийду з дощами і грозою,
А може, з тихим вітром уночі…
Зі щирим сміхом, може, зі сльозою,
Можливо, вдень, а може, при свічі…
чи при вечірній вже свічі
Прийду до тебе. На душі тривожно.
У шибку темну стукну, крадькома,
І знов почую: «Стукати не можна,
Нікого вдома вже давно нема…»
А я все вірю в чудо чи примару,
Себе все тішу: поруч, поруч ти.
Хай навіть сонце закривають хмари,
Хай навіть навпіл краються світи, -
Живу тобою, вірою святою,
Ти поруч йдеш зі мною крізь літа
Стежиною із зілля, золотою,
Твоє ім’я шепочуть знов мої вуста.
А я для тебе віршів наскладаю,
Щоби від них хмеліла голова…
Зоря впаде із неба – загадаю
Почуть від тебе лагідні слова…
Тебе й вві сні я ніжно, колисаю
Твій теплий образ квітне, наче мак.
Від тебе, мамо, кращої немає,
Й ріднішої за тебе теж нема!...
Дивлюсь на маму…
Дивлюсь на маму й чую перегуки
Минулих літ, як юною була…
Старіє, мабуть, мама від розлуки,
А не від літ своїх, що прожила.
Дивлюсь на маму, й втому забуваю,
І грають, грають в посмішці вуста…
Сльозу від неї потайки ховаю,
Й прошу, щоб Бог продовжив їй літа.
Дивлюсь на маму я, на її руки,
Вони в дитинстві ніжили мене…
Я так не хочу горя і розлуки –
Життя без мами сіре і сумне…
Дивлюсь на маму – в неї сірі очі,
А були ж карі, карі, як терни,
Найкращі їй слова сказати хочу:
«В гріхах, матусю, ти вже не вини…»
Дивлюсь на маму й забуваю втому,
Розгублюю всі прикрощі свої…
А все ж не часто їжджу я додому,
Поцілувать, обняти щоб її…
Дивлюсь на маму, а вона вже сива,
Зима принесла старість на крилі…
Та все ж така і лагідна, й красива,
Вона найкраща мама на землі!
* Моя ти нене, вибач за розлуку,
Я ще вернусь на батьківський поріг.
До серця прикладу тремтячу руку,
Вклонюся мамі аж до самих ніг.
* Все дивишся, матусю, на дорогу,
Чекаєш нас і місяці, й роки,
Тамуєш біль і приспану тривогу,
Жиляві руки тулиш до щоки...
* Тобі вітри вже вибілили скроні,
Та доброта в душі не висиха.
Цілую я натруджені долоні,
А пісня колискова не стиха..
* Чекай на мене, з вітром я прилину,
І знов заквітнуть мальви й чебреці.
Повір мені, тебе я не покину,
Чому ж тремтить сльозинка на щоці ?..
***
Вже останню струну протягнули у осінь
Над хатиною й садом журавлині ключі.
Ну, скажи хоч півслова на прощання у просинь,
Приголуб, осміхнись, я молю : “Не мовчи”.
Знаю, ти і тепер за одвічним порогом
Одганяєш від мене і біду, і грозу.
І, збагнувши знемогу, підставляєш долоні
Під синівську сльозу, посивілу сльозу...
Б. Олійник пісня «Мати»
Допоки нас чекають наші мами,
І доки виглядають нас батьки,
Провідуймо, та не лише листами,
Хоч дорогі їм і скупі рядки.
Коли неждано вдарять в дзвони далі,
Тоді на все, на все знайдеться час.
Але ні сльози, ні вінок печалі –
Уже ніщо не виправдає нас.
Заниє жаль у щедрім слові “мама”,
І чайкою здригнеться синя вись.
Провідуймо і завжди пам”ятаймо,
Що можем запізнитися колись...
Вічна Деревська
Неначе лебеді, ви ранньою весною
Із вирію вертаєте в наш край,
Де вас чекає місто над Сулою,
Бо тут і пам’ять, смуток ваш і рай.
Була велика зграя лебедина,
Були тут вірні дочки і сини,
Й розтанула, як сніг, жадана днина,
Лишивши мамі пасмо сивини…
І різні всім судилися дороги,
Прощалися – вже сестри і брати.
Вклонялися всі Матері й порогу,
Й поринули, вже рідні, у світи…
А мати сива – чайкою, в тривозі
Стирала крила, билася в журбі…
- О, як вони, ріднесенькі, в дорозі, -
І місця не знаходила собі…
А тут – малі і немічні, і хворі,
О, дай їм Бог здоров’я (не межу…)
В біді учора, а сьогодні – в горі,
- Колись про їхні долі розкажу…
Вона – Зоря, Легенда і Мадонна!
Усім по крихті – серце віддала.
Душа – криниця: чиста і бездонна,
Взамін собі нічого не взяла.
І на олтар життя своє поклала,
Її любов – нетлінна і свята.
Для діток щастя в Господа благала,
В самої ж доля… Ой, не золота…
Вона добра насіяла немало,
Усіх, мов сонце: гріла й берегла,
І для усіх ЛЕГЕНДОЮ вже стала!
Та ні! Вона – такою і була!
Сьогодні в пояс кланяємось МАМІ,
Бо рід її – мов мудрості ріка.
Її ім’я – не висохне з роками, -
Вона ж бо вічна – МАМА ДЕРЕВСЬКА.
***
Тетяна Лісненко
До тебе, мамо, звідусіль привіти
Летять з вітрами кожної пори.
Гойдають верби над Сулою віти,
Зорять з небес твої рідненькі діти, —
Ти з ними в тиші знов поговори…
Про ваші біди, як були голодні,
Горох як їли, стиглі спориші… —
Весь світ тобі вклоняється сьогодні,
Бо образ твій не тоне у безодні,
Ти, Олександро, в серці і в душі.
За подвиг твій ми дякуємо, нене,
Тобі — найкращі квіти на землі!
Вже на деревах листячко зелене,
Весна вже тче із сонця гобелени,
І образ твій я бачу уві млі…
Ось ти сидиш, а навкруг тебе — діти,
Як зорі — добрі, щирі і ясні.
Тобі б весніти, жити і радіти,
Як навесні життям буяють віти,
Але ж затихли всі твої пісні…
Бо ти пішла за обрії далекі,
Така велична, горда і свята,
І щовесни із вирію лелеки
Нам сиплять сум на клени і смереки,
Й лоскоче душу пам’ять золота…
До тебе, МАМО, линем, наче грози…
Нехай твоя погладить нас рука…
Нехай жара, чи сивіють морози,
Тобі всміхнемось крізь роки і сльози,
Бо ти — єдина, мама ДЕРЕВСЬКА.
Т. Лісненко