2019. Людмила Грицай. РОМЕНСЬКА МАДОННА, АБО ІСТОРІЯ ОДНОГО ЖИТТЯ

Ніжний колір обличчя.

                    І риси приємні, тонкі.

В очах карих не відчай,

                    а мрії дівочі, легкі.

Хоч поранених повно

                    й робота тривожна, важка,

молода медсестричка,

                    висока, тендітна, струнка,

до усіх посміхалась –

                    до хворих, нещасних людей.

Ось таку Олександру

                    побачив армієць в той день.

Тут поранений друг, він

                    до нього сьогодні прийшов,

а тепер тут кохання

                    величне і щире знайшов.

Деревський Омелян… і

                    вона… милосердна, проста.

Ось таку Олександру

                    кохатиме довгі літа.             

– Зголоднів, Омеляне?.. – 

                    і хліба окраєць дала.

Хліб черствий, та для нього

                    та скибка смачною була.

– Сашо милая, Сашо, –

                    і голос його затремтів, –

я з тобою, кохана,

                    життя б і судьбу розділив.

Одружились, щасливі…

                    Та місяць та втіха була,

бо війна в ешелоні

                    від неї на фронт увезла

Омеляна, кохання… І

                    серце прошила печаль.

Знов робота, робота,

                    а в думці самотність і жаль.    

Згодом сталась подія,

                    змінила яка їй життя:

привезла схудла жінка

                    Тимка – геть змарніле дитя.

– Менший брат Омеляна, –

                    сказала та жінка сумна. –

Голодуєм… І стала

                    вмить Саша навік не одна.

Пригорнула дитину…

                    й сама ще така молода.

Хлопцю мамою стала.

                    Єднає навіки біда.

Потім біженка мертва,

                    а поряд її немовля.

Теж до себе забрала.

                    Це душу її звеселя.

У свої вісімнадцять

                    у неї вже двоє синів.

Всі для неї як рідні,

                    бо час милосердю навчив.

Потім лікарка, в неї

                    саме на тачанці дитя.

– Поклянись! – і урвалось

                    у жінки тієї життя.

          – Я клянусь…  – і забрала

                    з тачанки дівчатко собі.

Уже троє у Саші,

                    а серце за милим в журбі.

Омелян повернувся –

                    й вернулась у душу весна.

Діточки підростали.

                    Щоденно в турботах вона.

Будували країну.

                    Були, як багато сімей.

Та сказала Сашуня:

                     – Я хочу багато дітей,

щоб вони щебетали…

                    і бачили долю незлу,

посміхались до мене.

                    Для цього на світі живу.

Бо усім треба мама…

                    І їхня родина росла.

Власних діток не мала,

                    та мамою стати змогла.

Рятувала сиріток.

                    Скількох обігріла одна.

Потім знову розруха,

                    і голод, і люта війна.

З Ленінграда малеча.

                    Було, ой було усього.

Сорок вісім у неї.

                    Лишити вмирати кого?

Сорок вісім… Чи й більше?..

                    Бо хто їх тоді рахував,

тих діток-сиротинок,

                    що Бог їй щоразу давав.

Шила діткам одежу,

                    картоплю смачненьку пекла.

Що могла – все робила.

                    Що мала – усе віддала.

Її подвиг безцінний,

                    що зветься так просто – любов.

Це Роменська Мадонна,

                    що з дітками серденьком знов.

Є маленька планета,

                    що носить славетне ім’я

Олександри, а значить,

                    Деревської сім’я,

величезна і дружна,

                    й своїй передасть дітворі

ту любов незгасиму,

                    що зіркою сяє вгорі.